Читати книгу - "Багряний рейд"

Дунай не намагався зберігати спокій: він справді не хвилювався. Тримався так, ніби розмова стосувалась когось іншого.

— Аж надто простий часом, Східняче. Бачив таких.

— Ну-ну, розкажи, яких бачив.

Максим уже ненавидів себе за те, що почав розмову. Бо за короткий час спілкування з Дунаєм, особливо останні дні, коли доводилося постійно бути пліч-о-пліч, зробив прикре відкриття: саме цей чоловік уже фактом своєї присутності поруч здатен завести його з півоберта. Зазвичай Коломієць намагався зберігати холодну голову, і здебільшого вдавалося. Інакше давно б уже гнив десь у землі, приводів життя давало аж забагато. Війна взагалі вимагала контролю над емоціями й розважливості в прийнятті важливих рішень. Найгірше в нинішній ситуації: виводив не ворог, з яким усе ясно, а ніби свій. Той, хто має прикрити спину в потрібний момент і кого, своєю чергою, прикриватиме він сам.

Але й тут невелика біда.

Одне діло — коли кипить усередині. Й зовсім інше — коли це помітно ззовні. А Дунай, як устиг пересвідчитися Максим, належав саме до тих, від кого важко щось приховати. Тому, заводячись, Коломієць одразу відчував себе слабшим, навіть вразливішим за опонента.

— Казав уже. То ти забув. — Дунай нарисував посмішку. — Нагадаю, добре. Твоїх земляків бачив, таких самих східняків. Узимку вирушили в рейди, так само, як оце ми нині. Навіть маршрути подібні. І, кажуть, більшість зрадила. Хто бився гідно — головою наклав. Хто повернувся — вже потім, коли влітку почалася велика війна з Совітами, перебігав із піднятими руками. Потім листівки були в лісах, ти їх сам бачив. Зрадники визнавали помилки, закликали інших припинити боротьбу з народною владою й виходити, складати зброю. Когось агітація переконувала. Деякі вагалися, і таких приводили до нашої референтури.

Коломієць глибоко вдихнув, потім видихнув.

— Отже, таких ти бачив. Хай. А я, — задля переконливості він тицьнув себе пальцем у груди, — бачив таких, як ти! — Тепер палець націлився на Дуная. — Один ось тут стоїть. Для тебе і подібних усі східняки — зрадники. Не раніше, так пізніше перебіжать. Чув я вже, що ти боїшся спиною до мене повернутися.

— Ніхто тебе тут не боїться.

— Ти не знаєш страху, Дунаю. Хіба озираєшся сторожко. І не довіряєш нікому. Собі хоч віриш?

— Лише собі, — була відповідь.

— О, слава Богу! Нарешті правду почув. Візьму до уваги. Але ти, друже Дунай, теж зроби зарубку, зав’яжи вузлика, роби, як звик, справа твоя.

— Вузлика?

— Та отож. Простий я чоловік.

— Уже втретє чую.

— Так зрозумій, до чого веду. Для мене, знаєш, начальства нема. Командування є, накази виконую. Але не вважай, що тебе наді мною поставили. Поки я хорунжий, поки командир, поки веду групу й відповідаю за людей, ти — мій підлеглий. Виконуєш мої накази. Не погрожую, Боже збав, але нагадую те, про що забув ти. Я, Дунаю, начальника радянської міліції застрелив. Начальство поважаю, військова людина. Та не боюся. І не лови на слові, стріляти в тебе й прибирати з дороги, як ти вбив у свою голову, не хочу й не буду. Проте, — Максим зробив крок, тепер ставши впритул, — наступного разу в писок дістанеш. При хлопцях. Плювати, як далі в нас піде. До речі — як? Передбачені такі випадки, коли командир побився з підлеглим? А ти мій підлеглий тут, Дунаю. Окремого наказу вирізняти тебе з-поміж інших не маю. То як діятимеш? Заарештуєш чи на місці застрелиш, які маєш повноваження? Може, цидулу таємну тримаєш у підошві на подібний випадок?

Дунай мовчав. Усе, що він хотів і міг сказати, за нього говорили сірі очі, котрі, поки Коломієць говорив, трохи звузились. А Максима несло далі:

— Там, на хуторі, ти почав без мого наказу. Треба було оцінити обстановку, а вже потім виказувати себе. Або не виявляти, обійти стороною. Зупинити тебе я не міг, навіть якби дуже хотів. Забагато береш на себе, їй-богу, забагато. Через твої дії ми втратили двох вояків. Заперечиш?

— Шерех і Гонта загинули в бою, — відчеканив Дунай. — Вояки щодня гинуть. То є війна.

— Вони загинули як герої. Через твою самовпевненість і пиху. Не хочу казати нічого про дурість…

— Сказав. Я почув.

— Бажано, аби почув усе інше. Особливо про писок. Їй-богу, вдарю, щойно дозволиш наступного разу наказувати щось комусь замість мене. При живому командирі.

Тут Коломієць зовсім перестав контролювати себе.

Розбудивши вглибині себе не лише колишнього міліціонера, а й колишнього зека, цикнув зубом на блатний манер, протягнув через губу з характерними інтонаціями:

— Усьок? Молодця. Кочумай[22]. Ніхто маршрут не мінятиме без мого дозволу. А я зараз тебе вислухав, але з тобою не згоден. Йдемо, як ішли. Все.

Лишалося поплескати трохи отетерілого Дуная по плечу й розійтися, що Максим і зробив. Був свідомий: віднині між ними прірва. Чим би не завершився рейд, коли б не повернулися назад, як скоро налагодиться зв’язок із