Читати книгу - "Багряний рейд"

Звісно, напруженість між двома «старшими» приховати від інших не вдалося. Та й Максим не надто хотів. Поводився, ніби нічого не сталося. А хто вважає — щось таки трапилось, нехай тримає висновки при собі. Щойно знялися й рушили далі, Коломієць пересвідчився: з дисципліною в його групі все гаразд. А під час руху взагалі не до балачок.

До хутора дісталися під вечір наступного дня, і зараз, говорячи з Чепігою та водночас намагаючись оцінити обстановку, Максим дійшов висновку: їхній появі тут не надто раді. Й справа навіть не в самому Чепізі, в якого жінка й діти. Як правдивий східняк, нехай навіть рідна Полтавщина географічно лежить не на сході України, він тонше, ніж більшість побратимів, розумів тутешні звичаї й відчував місцеві настрої. Вони характерні не лише для окремого району Київщини, а загалом для всієї місцевості, де радянська влада встигла закріпитися раніше, ніж по той бік Збруча. Й, відповідно, раніше й рясно вмити все довкола кров’ю.

Тут хотіли миру.

Чимшвидше він настане — тим краще.

За будь-яких умов. Адже тут навчилися пристосовуватися. Максим знав це, бо свого часу пристосувався сам, не надто переймаючись цим. Він просто визнав владу. Не зовсім своєю, але все ж владою, на яку слід зважати, подобається вона чи ні. Тепер він уже так не думав, протягом минулого року, проведеного у волинських лісах, радикально змінивши погляди.

Проте, як казала колись його шкільна вчителька, свою голову нікому не переставиш, а все горе — в головах.

Змірявши Мирона поглядом із голови до п’ят, Коломієць мовив, обравши тон, який одразу відсікає бажання сперечатися чи просто гарикатися:

— Наказ ти вже одного разу отримав, Чепіго. Не бійся, ніхто тебе не мобілізує просто зараз. Роби те, що маєш робити. Розмісти людей на ніч, нагодуй. Хай там як, але зостанемося тут до завтра.

— Чим нагодую? — визвірився господар. — У дітей заберу? Ич, розумецький. У мене, аби знав, наші партизани нічого не брали.

— Хто у тебе наші партизани? — виступив наперед Дунай.

Максим жестом зупинив його.

— Спокійно. Він обмовився. А може, не обмовився, але тут так називають — наші. Усі, хто не німці, — то свої, зрозумів?

— Ні, — відчеканив Дунай. — Здається, ти теж. У нас різне розуміння.

Миронові очі сторожко забігали від одного незваного гостя до іншого. Відчувши в Максимові якого не якого, а заступника, він смикнув його за рукав, заговорив швидко, зачастив:

— Слухайте, все не так… Я нічого, хлопці, нічого… Ваші навесні були, пішли, більше не приходили. Тепер знову, мов сніг на голову. Тоді заховав, бо… Не знаю… Допоміг, тепер сам боюся. Трушуся, мов листок на осиці… Не за себе, мені воно… Жінка, діти, мусите зважати… Скільки війна йде, стільки за них боюся. Меншому рочок ось тільки, старшій третій пішов… Дівчинка… Валя… А синок — Ілько, Ілля, Ілюша…

Коломійцеві набрид словесний потік.

— Чого хочеш?

— Не паліть мене. Йдіть. Так — усе, що треба. Але тут — ні.

— Так — це як?

— Зв’язок. Відомості будь-які. Я ж залізничник. Ешелони проходять, вантажі. Там продовольство на фронт, зброя, речі, медикаменти. Не все зупиняється тут, станція не вузлова. Але буває — стають. Ось зараз на запасну колію два вагони загнали.

Розмова починала ставати предметною.

— Що там? — запитав коротко.

— Ніби харчі. Сухпаї. Галети, тушонка. — Мирон поволі заспокоювався, очі заблищали життям. — Тут же так, у тилу: кому война — кому мать родна. Примовка така є.

— Є, — тепер втрутився Дунай, йому набридло відмовчуватися. — Ти по суті справи давай.

— По суті, по суті, — активно закивав Чепіга. — Коли вже про суть… Хлопці, люди добрі, не губіть, га? Я ж вам усе говорю, всі секрети. А то секретна інформація. Розголошувати зась, під страхом…

— Та бачу я, дядьку, який ти переляканий, — дозволив собі поблажливі нотки Дунай. — А ще виджу — торгуєшся. Давай, кажи.

Нарешті Чепіга зовсім осмілів, повів діловито, мов справжній крамар, зачастив ще сильніше:

— Слухайте-слухайте, отак зробимо. Ви, хлопці, йдіть сьогодні кудись. Вас тут багато, аби ще двоє-троє, то якось той… Діти малі, навіть побачать стільки дядь чужих, нічого нікому не скажуть, не вміють. Жінка мовчатиме, але ж вона ще більше труситиметься, ніж я. Тому йдіть, хлопчики, йдіть. Там далі, кілометрів десять, хутори спалені. Там ще минулої осені повоювали трошки… чи не трошки… Відпрасували місцевість, майже нічого не лишилося, не живе ніхто, мертво. Але погреби збереглися, там пересидіти можна короткий час. То як, підете?

Коломієць гмикнув.

— Хоч щось. Умовив, перейдемося ще трохи. Люди в мене ледь на ногах стоять, тому хоч сухарів знайди.

— Навіть сала шматок витягну! — Чепіга не приховував радості. — Так