Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

як скло. 3-понад батареї, зі столу, прикритого спальним мішком, видавалося місцем, де не було вже ніяких людських, приязних територій, ніби цей час поздирав м’яке оббиття зі світу й оголив його гострі, потворні скелети. Мавпочки з експерименту — їм запропонували на вибір два макети матерів: одні були приємні й м’які, але не мали молока; інші — дротяні й холодні, зате з їхніх штучних сосків молока текло досхочу. І маленькі мавпочки вибирали розкішну м’якість голодної смерти. Слабенькі, тулилися вони до штучного хутра. Перед сном я молилася за усіх істот з експериментів. А також за людей.

Я тоді потребувала м’якости. Мої долоні мимоволі тягнулися до плюшевих штор у кіно і ресторанах, тужили за неможливими велюрами й оксамитами, вигладжували до полисіння вельветові штани, м’яли запрану єдвабну хустку. Я жадала м’якости лагідного, вогкого весняного повітря, сонця, піску, справжньої кави, запашного мила. Мені боліли кістки від спання на столі, а шорсткий гольф мого светра, залишав на шкірі шиї червоний обруч.

Під моєю опікою був також Ігор. Майже мого віку, жив з матір’ю й батьком у повній декоративних прикрас квартирі на Шасерів. Він тікав із дому, пересідав з поїзда в поїзд, без квитка, скромний, спокійний, завжди у гарному настрої. Давав собі раду під час тих подорожей — люди частували його канапкою, яблуком, карамелькою. Він умів справити гарне враження. Зникав на цілі місяці. Вертався брудний і стомлений. Мати у якомусь нападі шаленства відвозила його тоді до лікарні. Його, однак, швидко випускали. Листоноша приносив йому пенсію, і Ігор знову вирушав залізничними трасами. Сп’янілий від подорожі, від цього руху вперед, будь-куди, він не давав про себе знати, аж якийсь час згодом привозила його міліція чи швидка допомога з якого-небудь Елка чи Сувалків. Ми пробували всадити його в якомусь одному місці, як куща, пробували притримати його. Я ходила з ним до клубу, де монотонно й до нудоти грали в карти, в настільні ігри, розв’язували кросворди. Ми підсували йому під сам ніс усі можливі захоплення — колекціонування марок, склеювання моделей літаків, розведення рибок в акваріумі, збирання мінералів. Він лагідно усміхався і повертався до теми поїздів. Просив мене, щоби прогулятися на вокзал — через міст, потім Єрусалимськими. Отак ми обоє мандрували перонами, дивлячись, як на електронних табло змінюються станції призначення. Він ставав біля самої червоної лінії, аби як слід придивитися до поїзда, що прибував. Лічив вагони. Знав, що в цьому буде один купейний, а в іншому лише плацкартні.

— О, СВ, — промовляв із благоговінням.

— Ти не можеш волочитися Польщею, — повторювала я йому, наче він був дитиною, а я якоюсь спільною, загальною матір’ю.

— Знаю, — відповідав він, як дорослий.

— Це небезпечно, так не можна жити. Ти ж потім знову опинишся в лікарні.

— А чи не можна влаштувати, щоби я став залізничником?

— Можна, але треба було би ходити до школи.

— А без школи не можна? — питав він, розчарований.

Мене він називав «Королева Польщі».

Через кілька років він відвідав моїх батьків. З наших розмов запам’ятав, мабуть, назву містечка. Приїхав рано-вранці, добре одягнений, гречний. Сказав, що він мій знайомий. Мама почастувала його сніданком, і сиділи собі утрьох, розмовляли. А як тільки Ігор відчув себе у безпеці, він розгорнув перед ними видіння космосу залізничних сполучень, вокзалів, локомотивів і залізничників, всесвіту в русі, у вічному поспіхові, в пересадках, у клубах бухаючої пари, у скреготі стрілок, свистків та погукувань, у монотонному гуркоті, зусиллях толоків і натовпів, що сунуть заскленими нефами на підмостки перонів, до вівтарів квиткових кас, де жрецька спільнота начальників станцій виконувала свої ритуали, а кондуктори з’являлися в мундирах на свої говіння. Священні станції призначення, містика кінцевих пунктів, спасіння через подорож, через подорож, через подорож.

— І ваша донька, Королева Польщі, Психологічна Цариця, Древлянська Богиня, слава їй, хай щастить їй у житті й після життя, в смерті й після смерти, заклинаю на усі чверті.

Над містечком світило травневе сонце, через вікна заглядали до кухні гілки модрини. Сусід замітав тротуар перед будинком. Кусок став раптом у горлі моєї мами. Знерухоміла цигарка в устах мого тата.

На страйку був Цирил. Дивний, високий хлопець із прищавим обличчям, покритим нерівними купками заросту. Надзвичайно здібний, і хоча й був схильний до аутизму, його прийняли до університету як виняток. Понурий, сунув коридором, а ті, кого він минав, раптом ніяково замовкали, збентежені своїми балачками, переводили погляд на пофарбовані олійною фарбою стіни, гасили цигарки або починали раптом читати оголошення. Під час бурхливих зборів в актовій залі він ставав у кутку і тупився в підлогу, за кілька метрів від кінчиків своїх черевиків. Мимоволі ми йшли за його поглядом, шукаючи на підлозі якогось ґанджу, папірця, копійки. Але він дивився в ніщо. Ним здалеку опікувалася Б., яку студенти любили. Вона неустанно нагадувала нам про необхідність терпимости, про те, що ми виняткові, що лікуватимемо тих, котрі назовні, що ми змінимо світ, що всі люди рівні й варті любови, що поняття психічної хвороби належить репресивній системі. А коли Цирил брав слово, то говорив доладно й логічно, хоча й повільно — ми напружено слухали його, чекаючи якогось вибуху дивацтва, знаку, тавра. Коли закінчував, якийсь час панувала тиша. Нам потрібен був час, щоби прийти до тями. Звичний шум помалу набував нормальної інтенсивности.

Ніби нічого й не мінялося. Ніби усе могло би так тривати й тривати, життя на аварійній швидкості; може, страйк — це нормальний, очевидний стан світу, може, він найближчий людській природі — а не отой застиглий задушливий порядок. А однак, десь під спудом усе ставало нестерпним.

Одного вечора Цирил знавіснів. Біг коридорами, відбиваючись від стін, кричав страшно, нелюдсько. Його потворний голос зловісно гримів у голій тиші, в стінах колишньої комендатури гестапо, на погано освітлених сходових клітках, брутально будив нас від сну голосувань, списків вимог, ідеї ротаційного страйку. Перелякані, ми тулилися