Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

За ним бігла Б., пробувала його заспокоїти, пригорнути до себе, притулити. Він виривався. «Цирил, Цирил», повторювала вона монотонно, наче хотіла його приспати. Нарешті він дозволив затримати себе, а вона і ще кілька осіб із клінічної забрали його у якусь палату. Професор гуманістичної психології наказав нам усім розійтися. А ми пробували розпорошитись у довгих коридорах, у лекційних залах, звідки все одно було чути отой страшний крик. Я чула глухі удари — Цирил бився головою об стіну.

Нарешті викликали швидку. Ми бачили, як трохи згодом Цирила виводили у гамівній сорочці.

Кожен би збожеволів у цій замкнутості, коментували ми цю подію між собою, у цих задушливих, запорошених коридорах, густих від диму, з єдиним видом із тутешніх вікон — сірі кубики багатоквартирних будинків, що стоять між голими деревами. Земля, як військова куртка — закамуфльована під зиму — брунатно-білими нерегулярними плямами. Нехай це вже скінчиться. Ходімо додому.

До пані Анни мені було найближче — Новий Світ, перша брама за цукернею Бліклі, великий двір, будинки, поставлені зламаним квадратом. Пісочниця, дві лавки, бетонні урни для сміття, кілька дерев — кленів, кущі сніжноягідника. Квартира пані Анни була на п’ятому поверсі, високо, і тому вона так неохоче з неї виходила. Передпокій, кімната й кухонька. Вікно балкону виходило на вулицю. Пані Анна дивилася на Новий Світ завжди через фіранку — їй треба було бачити вулицю туманну, невиразну, позначену геометричним орнаментом. Двічі на тиждень сходила вниз, робила якісь дрібні закупки в пустих гастрономах, а потім ішла до «Аматорської» на чарочку коньяку. Від кави вона давно вже відмовилась. Там я часом призначала їй зустрічі. Бувало, що якийсь час ми сиділи за одним столиком із Че Ґеварою, але тоді їй це не подобалось. Дивилася на його міни й вибрики дуже несхвально.

— Та опануйтесь нарешті! — сичала на нього.

Підносила свою чарку до губ. Лише коли Че Ґевара йшов, побрязкуючи манірками й нанизаними на мотузки гільзами від набоїв, казала:

— Стає чимраз гірше. Я п’ю тепле молоко, розігріваю ноги грілкою, але все одно нічого в мене не виходить. Не сплю цілу ніч, лиш часом западаю хвилин на двадцять у якусь маячню, якісь напівсни, розтягнуті, безглузді, болючі. Ах, доню моя, що робити, що робити? — драматично запитувала у мене, стискаючи худими пальцями мою руку.

— Може, замало свіжого повітря? — питала я наївно; ми вже віддавна грали у цю гру.

— Ах, ні, доню, я щовечора провітрюю принаймні півгодини, — відповідала вона.

— Може, ви їсте щось важке для шлунка? — пробувала я далі.

— Ні, ні, кохана, останній раз я їм о п’ятій.

— Можемо попросити таблетки, — казала я нарешті.

Тоді вона відсувалася від столика і завмирала на мить у позі, повній обурення.

— Цього я ніколи би не допустила, ніколи, — висапувала врешті. — Тоді сталося би щось страшне, не знаю, що, але щось страшне.

— Ходімо погуляємо, пані Анно.

Тільки це я й могла їй запропонувати.

Ми йшли по Фоксаль і Коперніка, а потім Свєнтокшиською верталися на Новий Світ. Або в інший бік, до річки; за нею відкривалися спокусливі простори, які обох нас, мабуть, вабили, хоча ми ніколи не говорили про це. Пройти в надрічні зарості, іти вздовж річки за її одвічним рухом, покинути місто, заглибитись у скуті морозом поля, мандрувати польовими дорогами, переходити межі, позначені вербами. Може, дійти до моря, а може, навпаки — іти на південь, через гори, а потім на велику рівнину. Повикидати спершу наші шапки, потім рукавички, нарешті на краю виноградника залишити зимове пальто. Заглиблюватись у щораз довший день, давати світові обмивати тебе.

Яка б не була погода, вона тремтіла. Прикушуючи губи, уважно розглядала кожен метр тротуару, поручні огорожі, сходи, перевіряла кінчиком черевика бордюри. Часом, знайшовши якусь діру, недосконалість, іржаву пляму, дивилася на мене з розумінням і сумом. Закутавшись, ми ішли поруч.

Казала, щоби я уважно дивилася. Я бачила місто, завжди сіре, різних відтінків сірости, місто неприємне на дотик, холодне, потріскане, розламане навпіл, з раною ріки посередині. Поодинокі автобуси беззвучно сунули мостами і одразу верталися. Люди двоїлися, відбиваючись у великих, потемнілих шибах вітрин. З їхніх вуст, як нерішучі душі, злітали білі подихи. Колись вона запитала мене, де я живу, і, почувши у відповідь, що на Заменгофа, затулила від страху рота.

— Не повинні були будувати домів на цвинтарі. Повинні були відгородити руїни гетто від решти країни і зробити справжній цвинтар, музей. Зрештою, так треба було зробити з усім містом. Могли би відбудувати Варшаву десь біля Ченстохови, ближче до Найсвятішої Діви, або над Наревом, там так гарно. Переїдь звідти, дитинко.

Багато разів я обіцяла їй зробити це і проводжала її до квартири, високої, вузької, як шпаківня. Обтрушувала з її пальта сніг, запарювала чай мадрас у білому порцеляновому чайничкові і ставила варитися картоплю. Вона підганяла мене:

— Говори зі мною, питай, відповідай, змуч мене, щоби я заснула, напевно заснула, коли ти підеш.

Отож я й молола щось. Розповідала їй про страйк, про зміни, які мають відбутися, про людей, але то, власне кажучи, були дивні розповіді. Світ із квартири пані Анни здавався нереальним, непокоїв браком життя. Там, унизу, нічого не діялося — гасла з цієї висоти вже не прочитувалися, відголоси будь-якої маніфестації губилися в лабіринтах подвір’їв і повторювалися однією побляклою фразою, що втратила значення. Місто було збудоване з дахів, антен і коминів — для птахів і для хмар, для вічно захмареного неба, для темноти. Не для людей.

— Бачиш, дитинко, це вже кінець. Бачиш, як на обрії розмазується картина, бачиш?