Читати книгу - "Червоний диявол"

Що ж до родинного і сімейного становища, то Балики начебто були немісцевого — чи то молдавського, чи то татарського походження. Але насправді розібратися з усіма цими давніми родоводами не так легко, походження прізвища (Балика — очевидно, однокорінне зі словом «балик», копчена риба) плутається з походженням людини. Хай там як, але до кінця XVI століття Балики давно вже сприймалися як люди старожилі, корінні кияни, заслужені перед містом. А хоч і дуже багаті, то це було чесно нажите майно, власники якого часто і щедро жертвували на громадські справи.

У Яцька Балики було кілька синів, які пізніше теж відзначилися в історії міста. «Його старші сини — Олександр і Созон — зробили кар’єру в міському уряді, а молодший, Богдан (Божко) — деякий час був міським писарем (1608 р.), потім брав участь у війні з Московською державою (1608-1613 рр.), про яку залишив спогади. На думку В.Антоновича, Я.Балика мав ще й четвертого сина — Діонісія, якого після смерті батька міщани начебто висунули на уряд війта, що не підтверджується джерелами» (На думку Н.Білоус, яка опирається на вже згадуваний «Київський літопис», Діонісій — це друге, «церковне» ім’я самого Яцька).

Нам, однак, цікавішою була б панна війтівна. Була й така, аякже, хоч не єдина дитина, то все ж єдина війтова донька. Щоправда, не Галею звалася, але це вже порівняно дрібниці.

Балики, хоча й міщани, уже чимало нобілітувалися, як бачимо, і приписалися до герба і поріднилися зі шляхтою, навіть княжої гідності. Не такі, звісно, князі, як Острозькі, дрібнішого поміру, а все ж Рюриковичі! Якась невідома нам з імені Баличанка стала дружиною Дмитра Денисовича. Грози-Хованського (згадується в «Українській шляхті» Наталі Яковенко), а так само за князів повиходять заміж внучки Яцька Балики.

Самого ж Яцька під кінець життя спіткала особиста трагедія — він «с прєйзрєня Божєго олснул» — осліп. Тож-то у «Червоному дияволі» так часто згадуються його сірі, широко розплющені очі... Саме ця хвороба і змусила його покинути війтівську посаду.

Натомість Балиці і його потомкам пощастило в іншому — пізніші історики та історичні романісти були до них прихильними і зображали загалом у позитивному світлі. А це, повірте, не так часто траплялося! Принаймні, більшість наших наступних історичних персонажів аж надто доброї оцінки не заслужили.

Київський підвоєводій, той сам, що так довго чинив усілякі капості городянам, зокрема ж славному війту, а потім із ним помирився, пообіцявши добре притиснути зловмисного Ходику, ніде не названий на ім’я. Однак саме ця остання обставина, себто явна ворожнеча з кланом Ходик, а ще час урядування (1592-1600 роки, що відповідає часу перебування на війтівській посаді славетного Яцька Балики) дозволяє нам запідозрити в якості його прообразу київського підвоєводія, пізнішого київського земського суддю, Яна Мартиновича Аксака. Якщо це справді так, то нехай не введуть читача в оману описи володаря Київського замку як підстаркуватого бонвівана, єдиними інтересами якого є залицяння до пишнотілої удовички та сусідська війна з різними городянами. Ого, був то чоловік дуже прикметний, чого-чого, а різних помислів йому не бракувало. Навпаки, саме ті його помисли і могли б стати основою авантюрної історичної епопеї з початку XVII сторіччя, яку, може, хтось колись напише.

Але давайте по порядку. Ранньомодерна людина не існувала «сама собою», неодмінно бувши частиною своєї родини і роду взагалі. Як із цим було в Яна Мартиновича? Скажімо, від яких предків походив? Вельми важливе питання для тогочасного шляхтича, з володарями найвищих титулів включно. Вони любили бачити своїх протопластів у найвідоміших героях античної історії. Скажімо, рід Могил записав у свої предки Муція Сцеволу.

Гаразд, то королята, претенденти на престол, тут, що називається, становище зобов’язує. Здавалося, родам не таким значним годилося б задовольнитися скромнішими предками, навіть якщо їм дуже прагнеться в такий спосіб бути причетними до античної історії. Куди там — Аксаки, нітрохи не вагаючись, виводили своє походження від Александра Македонського і Демосфена (незважаючи на те, що за життя ці протопласти не палали любов’ю один до одного). Але вже сучасники вважали, що такі претензії непомірні, а саме слово «аксак» звучить якось по-татарськи. Аксаки охоче з цим згодилися і внесли до списку предків ще й Тамерлана — Тимура Кульгавого, бо «кульгавий», начебто, по-татарськи «аксак». А то є і ще одне подібне слово — «аксакал».

На думку Наталі Яковенко, (Наталя Яковенко, «Україна аристократична», розділ «Аксаки, правнуки Тамерлана») Аксаки «прийняли протекцію великого князя литовського Ольгерда разом з опальним династом Золотої Орди Мансур-Кіятом Мамайовичем після поразки Мамая в Куликовській битві». Мамайовичі — то і є пізніші Глинські. Натомість Аксаки згодом поділилися, якась їх частина вимандрувала до Московського князівства, пізніше підправила прізвище на Аксакових — і в 19 столітті один із членів роду прославився тим, що придумав концепцію слов’янофільства і написав на мотив «Красуні й чудовиська» казку, яку назвав «Аленьким цветочком».

А «наші» Аксаки послужили князю Ольгерду і дістали невелику земельну вислугу на Поліссі. У 1515 році в документах згадується Федір Аксак, схоже, що він був не тільки першим «документальним» Аксаком, але й представником першого християнського покоління роду: йому навіть нікого було вписати в дуже престижний Пом’яник Києво-Печерського монастиря через відсутність предків-християн. Дальша історія роду досить типова для литовської епохи. У Федора було два сини: Григорій і Мартин. Згідно із законами князівства, маєток поділу не підлягав. Тому батьківський спадок дістався старшому, Григорію, а менший, Мартин, вирушив робити кар’єру до столиці — Вільні. Там він здобув протектора в особі канцлера Миколая Радзивілла. Тим часом Григорій Аксак помер, Мартин повернувся додому, відсудив спадок від братової Овдотеї, а племінники, якщо вони були, невідь-де поділися. У самого Мартина були два сини, менший, Михайло, загинув у сутичці з татарами, а старший, Ян, — це і є наш Ян Мартинович Аксак.

Швидко зрозумівши, що на батьківському спадку далеко не заїдеш, Ян Аксак подався під крило князя Костянтина-Василя Острозького. І в ході князівської служби проявився талант Яна — геніальний, незрівнянний юридичний хист. Як уже зрозуміло хоча б із сторінок «Червоного диявола», тодішнє право було не дуже легким