Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

І от що цікаво: при цьому в глибині душі Климентій залишався домосидою, заповітною його мрією, як він зізнається в одному з віршів, було «дороги не знать». Не бездумна хіть до романтики мандрів і, поготів, не потяг до гультяйства примушували його подорожувати, а покладений на нього монастирем обов'язок збирати «доброхочі подаяння». Не вельми солодким було життя Климентія в монастирі, де він часом почувався гірше, ніж у «бусурманській» неволі (цей мотив проходить у низці віршів), але до свого чернецького чину він ставиться як до визначеної Богом і не належної до змін долі. Переконаний «чернець-законник», він з неприхованим презирством говорить про ченців, що полишили свої монастирські оселі, поповнюючи армію мандрівних дяків. Коментуючи ці його інвективи, І. Франко слушно зауважував, що Климентій напевно не написав би те, що написав, якби сам був мандрівним ченцем.

Щоправда, у мандрівному житті Климентія всякого бувало: подовгу перебуваючи поза рамцями монастирських порядків, він аж ніяк не завжди був у силі утриматися від світських зваб. Давалася взнаки й школярська заправа молодих літ. Звідси — доволі-таки грайливі судження на адресу жіноцтва, які незрідка зустрічаємо в його віршах, і хвальні слова «люблячим пиво пити», і написаний у типово «бакалярській» манері «Злидарський вірш», перейнятий брутальним гумором… Та це, мовити б, зиґзаґи.

В цілому до свого призначення поета Климентій ставиться вищою мірою серйозно, вбачаючи головну його суть не у розважанні читача, а в його вихованні, «повченні», наставленні на добру путь. Тому він і прокреслює таку різку розділову лінію між тим «невихласом», який «может ся о всём всем смеяти», і справжніми «труждателями» слова. Себе Климентій зараховує саме до таких «труждателів».)

І знову повертаємося до Сковороди.

Порівняння його з мандрівними дяками, з Барським і Климентієм вияскравлюють як схожість, так і відмінність. Перед нами пагони одного кореня. Кореня, заглибленого у шари народного життя, в певні історичні обставини. Але пагони дуже різні.

Властиво, в мандрах своїх Сковорода лише зовнішніми ознаками відрізняється від інших мандрівців тієї доби, хіба що в нього інші маршрути й конкретні спонуки, осібні супутні обставини. Не Єрусалим і Афон, а Петербурґ і Москва. Не паломництво, а співробітництво в Токайській місії. Не парафіяльна школа, а колеґіуми. Не чернеча ряса, а камлотний каптан. Лінії то розходяться далеко одне від одного, то зближуються, в окремих пунктах навіть перетинаються. Як з Барським, приміром: Києво-Могилянська академія, Будапешт і Відень, знайомство з Симоном Тодорським, опосередкована дотичність до прихованого «сюжету» Єлізавєти й Олексія Розумовського…

Це все стосується мандрів. Якщо ж говорити про мандрівництво (як кочування, блукання, рос. — странничество) Сковороди в останній період його життя, то в цьому він ні на кого не схожий, навіть на себе самого попередніх літ. І найсуттєвіше, видається, полягає в тому, що оте мандрівництво Сковороди позбавлене чітко виявленої спеціальної настанови, не інспіроване тими чи тими зовнішніми імпульсами, прагматичними намірами. Бурсацько-дяківські мандри стимульовані головним чином добуванням засобів для існування. Барський убачає свій обов’язок і покликання в ходінні по святих місцях і розповіді про побачене. Климентій збирає милостиню для монастиря і пише вірші заради «повчання», морального напучування людей. А яка ціль у мандрівництва Сковороди? Може, вона полягає саме у відсутності цілі — як її уявляє собі буденна свідомість? Для Сковороди мандрівництво — передовсім духовний пошук, свідомий вибір такого способу життя, який дає унікальну можливість позбутися всього другорядного, минущого, важливого лише в суто життьовому, приземленому плані й зосередитися на найголовнішому[165]. А найголовнішим є пізнання себе і через себе — людини як такої.

«Пізнай себе», «слухай себе», «знаю людину», поряд (а точніше, у поєднанні) з мотивом «духу животворящого», — це двоєдина наскрізна ідея філософських розмислів Сковороди, семантична константа його гуманістики. Таке пізнання, таке «оживотворення духом» не потребують далеких подорожей за гори, долини, за сині моря. У передслові («Перед дверима») до конспекту лекцій «Вступні двері до християнської добронравності» Сковорода прямо говорить: «Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами…» Пошукуване щастя, «найпотрібніше й наймиліше для всіх», — у самій людині, «недалеко воно. Близько воно. У серці і в душі твоїй» (І, 140–141).

Подорожжю в глибини людського серця і було мандрівництво Сковороди. Шлях до людей. І шлях до самого себе.

Візьмімо до уваги ще одну важливу обставину.

Сковорода був молодшим порівняно зі своїми колеґами, що про них ішлося щойно. Климентій помер не пізніше другого десятиріччя XVIII століття, Барський — 1747 року. Мандрівні дяки в останній третині століття, на яку припадає мандрівництво Сковороди, були вже анахронізмом, поступово сходили з історично-культурного кону. Надходить інший час, створюються нові умови, що в них надто мало залишається місця для вільних мандрів, назагал для всякого бурлакування і волоцюзства. Вже самодержавною пантофелькою Єкатєріни II розтоптано залишки колишніх, і то давно вже обчикрижених, українських вольностей. Уже покінчено з автономією Слобожанщини. Ліквідовано Запорізьку Січ, цей омріяний усіма блукачами й втікачами притулок. Життєвий потік на Україні, що зовсім, здавалось би, недавно ще грізно нуртував і скажено мчав через пороги, рішуче вводилося у впорядковане річище, у гранітні береги централізованої державно-бюрократичної системи й всеохопної реґламентації. Колишній козацький спосіб життя, старосвітський побут змінюють нові казенні порядки, коли люди, ще вчора вільні, раптом опинялися в становищі «закріплених» за поміщиком, чи то російським, а чи «своїм» — не так і суттєво…

Сковорода за цих умов постає у подвійному освітленні. Як один з останніх моґікан традиції, котра поступово відходила в минуле, але ще вповні не відійшла, все ще була жива, все ще зберігала свою принадність, причім не в останню чергу завдяки стихійній опозиційності по відношенню до жорстоких змін. І разом як