Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Спасибі. Я не потребую зілля.

— То чого ви така розкисла, як гнила сливка? Дитя не вхопили — і слава богу. А маестрів виглядати — се дурна річ, я вам кажу. Однаково все на одне вийде.

— Це моя справа, Жюссі, — обірвала її Канре, бо шпилька втрапила в болючу точку.

Проте та захихотіла:

— О, то так і є! То ви через ньо-ого така! Скажіть-скажіть: направду? Любите?

— Нижчим не вільно любити вищих.

— Ну то ви мені скажіть, а я нікому більш.

— Пощо ти до мене доскіпуєшся?

— Бо я ніколи не бачила такого, щоби служка — та маестра любила. Отако, як ви.

— Та бо ти й маестрів не бачила, в своєму селі сидячи.

— Оце не треба! Я поки напитувала роботу тутка, в столиці, то надивилася на всяких-різних. Було днями при вікні в тітки сиділа й дивилася, вишиваючи… То любите чи як?

— Таж люблю!

Жюссі позирнула на Канре, мов на якусь дивовижу, а тоді кругле лице розпливлося в мрійливій усмішці.

— Щасли-иві ви…

Канре відвернулася до стіни, не бажаючи більше говорити про те, що коїлося в серці. Але сказані вголос, ці слова знагла заспокоїли.

За кілька хвилин роздумів дівчина перестала картати себе за те, що ділила ложе з сином Кариного вбивці. Хоч і потребувала ще часу, аби остаточно прийняти це.

Перш ніж сон накотився, вона ще встигла ковзнути думкою до Жаррака, сподіваючись, що й він згадує про неї. Але чаротворець у цей час підліковував обсмалені пальці старшого брата і переймався кількістю запалювального порошку, готуючись спопелити селище неподалік від кордону.

Жаррак обмотав обидві руки білими смугами тканини, які просочувала вогнегасна емульсія, й натягнув зверху цупкі рукавички. Бергатів приклад дав йому ясно зрозуміти, що обпалені долоні — поганий початок ночі. Старший брат після вибриків вогняного порошку лаявся незгірш за охоронців тітоньки, коли ті набиралися ввечері у свято й горланили сороміцьких пісень на задньому дворі. Задля правди, до чортиків набирався зазвичай лише один — Катлін його звали; проте й Осванові часом доводилось складати компанію не в міру наполегливому напарникові.

— Припиняй, — попередив Жаррак, присідаючи поруч із відкритою валізою, повною порошків. — Батько почує. Сам знаєш, як він любить скигліїв.

— Прищепи собі язика, — огризнувся Бергат, обгортаючи руки смугами тканини теж. — Робота з таким вогнем — це щоразу гра на талан.

Жаррак смикнув плечима й клацнув двома застібками валізи. Її подарувала матір — до від’їзду у Фран. Кожен чаротворець, який поважає себе, мусить мати валізу чи скриню навіть. Деякі дбають про її вигляд, прикрашаючи гербами свого дому чи великого короля, якщо заступають до нього на службу. Замовляють найдорожче оформлення, дороге різьблення та інкрустації, обтягують валізу цінною шкірою чи оздоблюють золотом. Жаррак не розумів намагань показати свою пишноту таким чином, бо однаково найцінніше — те, що всередині.

У його валізі в жорстких заглибинах, обтягнутих чорним оксамитом, лежали стрункі баночки відбірних порошків: декотрі коштували більше, ніж Жаррак дозволив би собі витратити, але подарунок є подарунком. Він пробігся пальцями по склу, за яким рясніли брунатні, сині, коричневі, сріблисті чи пісочної барви суміші, але тут не було потрібної, тому погляд чаротворця перемістився вгору — там у менших пробірках ховалися вже готові мішанки, підписані, мов лікарські зілля. Жаррак обережно видобув пробірку, до краю заповнену мерехтливим червонястим пилом, і відклав поруч із ціпками — Бергатів артефакт мав схожу форму, просту та зграбну, тому таку поширену.

Над рядом готових сумішей у валізі спочивала скринька з різьбленою кришкою — і зо два десятки капсул. Чаротворець замислився над тим, чи не знадобиться йому щось звідти: аби прибрати слабкість, збільшити ефект запалювального порошку чи просто збутися головного болю, який може стати на заваді читанню заклинань. Проте, зваживши на план атаки й наявність Бергата (брат ще стиха лаявся, бинтуючи руки), Жаррак сподівався зробити все виважено й без додаткових витрат.

Він обережно поправив м’яку замшу, яка вибилася зі своєї виїмки. Її використовували, аби полірувати артефакт, але сьогодні часу на це не було. Проте найцінніше ховалося в другому відсіку валізи, про який знали тільки сам чаротворець і мати, яка замовила йому цей подарунок з таємним відділенням. Там якраз умістилася невелика книга, чи то пак записник. Старий та пошарпаний, хоч і в новенькій шкіряній палітурці, він належав кожному з власників цього артефакта — і кожен вписував туди свої секрети, спостереження та ідеї, якими Жаррак пожадливо зачитувався у вільний час.

Сам він не вписав туди ще нічого, всотуючи знання попередників, їхні замітки про те, з якими порошками працювати краще, який вплив на те чи інше заклинання має пора доби та як може заклинити ціпок на морозі. Юнак сподівався, що йому вдасться одного дня відкрити ще одну, неймовірну властивість свого артефакта і вписати її для наступного власника. Наступним мав би стати його син чи донька, бо цінні зброї ніколи не випускали з обігу в колі одного роду. Хіба трагедії чи нищівні поразки переривали лінію.

Жаррак узяв двома пальцями пробірку з іскристим запалювальним порошком і зміряв на око, на скільки його ще вистачить. Щастя, що їх супроводжували алхіміки з запасами своїх сумішей. До тих завжди можна звернутися по допомогу. Та чаротворцеві подобалося використовувати мішанки, в яких він упевнений. Ці дісталися йому від альтесштадтського алхіміка Айнфрада Ґрехама, який був найкращим у своїй справі, тому Жаррак економно витрачав свої набутки, розуміючи, що з Ґрехамом зустрінеться нескоро.

Він витягнув корок — порошок ударив у ніс їдким ароматом. Юнак наморщився, придушуючи бажання чхнути, та обережно засипав суміш в один із сегментів ціпка, звідки напередодні ретельно вичистив те, що залишилося після недавніх тренувань. Відомо ж: запалювальний порошок не любить сусідства, і не дайте боги вкинути до нього щось зайве. Тут обпеченими долонями не обійтися. Тож Жаррак не ризикував.

— Ми готові, — видихнув він батькові, який зазирнув