Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Згадалося давнє значення власного прізвища: «готовий». Слово це визначало суть його життя, підкріплене розповідями про славні, хоч і жорстокі діяння попередніх поколінь.

За кілька хвилин чаротворець вдихав нічне повітря й подумки бурмотів заклинання, яке знав з дитинства. Запалювати — одна з перших речей, яких його навчили. Тому, повторюючи правильні слова в правильному порядку, він мовби налаштовував внутрішні струни. Сьогодні не потрібно було нічого надзвичайного, нічого, що вимагало б від нього надриву сил чи несло б надмірну небезпеку. Проте однаково, навіть із заспокійливим шепотом, у темряві дорога до селища видалася Жарракові надто короткою. Куди коротшою, ніж напередодні.

План батька простий і вирахуваний до дрібниць. Юнак роздивлявся його силует і чіткі рухи, якими Людовік Прест віддавав накази: двоє чаротворців ліворуч, двоє праворуч, алхіміки залишаються в тилу. Попередню підготовку взяли на себе батькові підопічні, для синів же залишалося просте, але найбільш відповідальне й чарозатратне завдання.

Бергат торкнувся братового плеча й кивком наказав спішитися. Поки рядові чаротворці розкладали артефакти на позиціях, у Престів був час роззирнутися.

— Як і домовлено, — шепнув брат із збудженням. — Я беру правий фланг, ти — лівий. Сигнал подам.

Жаррак кивнув, стискаючи холодне навершя ціпка. Він не потребував повторень. Місяць висів уповні, тому море внизу заливало срібне світіння, котре вихоплювало скелі, будинки між ними і глибокі чорні тіні, які вони відкидали на посохлу траву. На мить спокійний краєвид видався юнакові оманою — і, опираючись нічному видиву, він усе ж не міг відігнати від себе думку, що хати внизу — це склепи чи надгробки, щедро розсипані між скелями.

«Сьогодні вони справді стануть могилами», — голос у Жарраковій голові твердив це впевнено, і чаротворець спробував приглушити його. Йому не подобалося чудовисько, яке чаїлося всередині, але коли оживав чар, від нього не було куди сховатися.

— Усе готово, — озвалися тіні чаротворців, котрі виринули з-за валунів і послужливо вклонилися найстаршому Престові.

— Час, — навіть у темряві Жаррак бачив посмішку батька, надто недоречну для їхньої роботи.

Він прогнав оніміння з пальців, різко стиснувши кулаки, перезирнувся з Бергатом та мовчки зійшов з дороги. Тоді двічі вдарив ціпком об землю і почав ледь чутно читати заклинання, котре пробуджувало чар. Спершу гострий шип уколов серце, тоді вогонь розтікся по тілу, як нова кровоносна система, котра весь час дрімала, прихована десь на споді.

Усі чуття загострилися.

Трава гасила кроки. Сіль гірчила в повітрі, змішана з оліями екзотичних кущів. Хвилі хлюпали об кам’янистий берег. На воді хиталися човни, схожі на довгасті чорні зерна, розсипані на срібному дзеркалі, котре бралося брижами.

Чаротворець відрахував двадцять п’ять кроків униз і непомильно наблизився до скелі, де чорнів так званий «робочий» артефакт: міцно збита скринька з темного дерева, заповнена дешевим порошком-провідником. Вона витримувала лиш одне використання, та й була створена лише для одного — здійснити масштабну атаку, яка розбіжиться ланцюгом увсебіч.

Жаррак пригадав батькові розповіді про те, як з кількома такими скриньками чаротворці в старовину виходили самотужки супроти цілих армій. Давні чаротворці, у котрих було більше могуті, котрі й справді в легендах поставали напівбогами, здатними в одному кулаці затиснути шторм, а другим піймати блискавку та спопелити нею суперника.

«Зосередься».

Юнак присів біля скриньки, врівноважуючи дихання. Перевірив, чи міцно закрита кришка: в іншому випадку може рвонути так, що він без ніг залишиться. А домові Престів не потрібен безногий спадкоємець, як і будь-який інший символ слабкості й немочі.

Силует Бергата згубився в темряві, але за кілька секунд брат підпалив кінчик свого артефакта й подав знак: готовий.

Жаррак звівся на ноги і глибоко вдихнув. Далі — лиш технічна робота.

Слова — спалах усередині, котрий стає спалахом в нутрощах ціпка, заповнених порошком. Тоді гарячі нитки проростають, змушуючи руки вібрувати. Слова течуть звично. Кров піднімається до голови. Чудовисько знай регочеться. Жаррак міцно стулює губи.

Вогонь опускається й запалює осердя робочого артефакта. Чорна скринька бухкотить і поскрипує. Крізь її дошки проривається приглушене червоняве світіння — ніби вуглини. Миготлива лінія біжить по траві й камінню праворуч, де просипане зілля, — і така ж лінія тягнеться від Бергата.

У повітрі ще пахне морем і холодом.

Лінії змикаються в одну.

Жаррак прикладає два пальці до ціпка. І робить крок назад…

Стіна полум’я бухнула вгору, мов із драконової пащі.

Жар бив в обличчя, тому чаротворець відступив ще на крок, але не надто далеко: у разі чого треба втримати ситуацію під контролем.

Тріск вогню заглушив усе. Жарракові подумалося, що чаротворчий вогонь — як лавина. Зайнялися трава й кущі, з диким хрипом загуготіли всохлі дерева, чорна хвиля кіптяви лягла на скелі і — покотилася вниз. Скільки око сягало — не було неба й моря, не було нічого, крім вогню.

У вухах стояло шипіння порошку, який підживлював полум’я. Жарракові здалося, що він чує крики — там, унизу. Але стіна вогню рухалася, зносячи все, перетворюючи на запону жарин, іскор, хрипу і скреготу. Над хвилею курився дим — чорний, як сама пітьма засвіття.

Повз Жаррака вниз метнулись інші чаротворці. Шпортаючись на скелях і ковзаючи по крутому спускові, вони оточували селище. На випадок, якщо вогняна хвиля не всіх наздожене. На випадок, якщо хтось спробує тікати. Шансів на це мало, та все ж…

Жаррак не знав, куди можна втекти з цього пекла. Очі від диму почали сльозитись, але він побачив, як тріскає й осипається гострий шпиль храму і золотаву гілку оливи облизує язик, другий… А тоді зникає й вона. Священний символ горів не гірше, ніж хиткі хати та всохлі трави.

З хат висипали тіні. Гуготіння вогню душило їхні крики. Здійняті до небес руки нагадували гілля. Вони були надто далеко, щоб роздивитися хоч когось, і свідомість уперто твердила: тіні, дерева, чужі, ворог. Ворог. Ворог.

Але він знав, що то люди. Живі люди, які спопеліють, щойно їх торкне чар.