Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Цей невгасимий вогонь залишав по собі попіл і руїну швидше і певніше, ніж вогонь живий, тому скоро зайнялися навіть довгасті тіні човнів на воді.

Чудовисько всередині дивилося на це, усвідомлюючи, що вбивча та нестримна атака — творіння його рук, виплід його душі, котрій дано силу.

Але коли вогонь схопив усі крихітні хати внизу, від криків закладало у вухах. І жодне гуготіння не могло заглушити цього.

Уранці Людовік Прест написав до короля, що в селищі, де переховували шпигунів, ніхто не вижив. А королівський чаротворець та його сини, які відмінно проявили себе в цій стратегічно важливій та вчасній атаці, продовжують рух на південь, щоб якомога швидше приєднатися до військ Його Величності та дати спротив зазіханням лірців.

Чаротворець дістав з внутрішньої кишені банку, яку отримав від сестри, і подивився на її вміст проти сонця. Він шкодував, що згаяв час, коли привіз порошок до свого доброго знайомого, який по кількох днях гостини лише розвів руками. Людовік Прест, певна річ, не повідомив алхімікові, що ця суміш здатна ослабити чи викликати хворобу вищого, бо то було знання надто важливе й небезпечне.

Знання, котре могло підривати образ влади, не мало просочитися нікуди. Особливо — до алхіміків, котрим звіку прагнеться отримати більше почестей і перевершити чаротворців, хоча природа їхньої сили однакова. Вона вимагала таланту, моцної крові і невсипущих років навчання, а не отих дурних протистоянь.

Людовік Прест розумів, що витоки нової біди (а така суміш є направду бідою) — навряд чи справа рук двох «дурноверхих», як твердила сестра, юнаків з Лалаки. Та королівські алхіміки мали б знайти ключ і до цієї загадки. Треба лише вчасно цей ключ отримати. І знищити кожного, хто може заговорити.

Розділ 12. Переможець отримує все

— Чотири медові, чотири з мигдалем і ще б з ягодами, якщо зостались. І, заради всіх святих, тільки найсвіжіших, будьте ласкаві! — Канре сперлась на прилавок, виглядаючи, щоб пекар справді набрав їй сьогоднішніх солодощів. Минулого разу він вручив Жюссі не найкращі — чи то вона чимось не вгодила, чи то пекар не впізнав у покупчині слугу з поважного дому; але потім від пані Манно дісталося обом.

— Нате, крале. Останні ягідні — мов від серця відриваю! — Чоловік приязно всміхнувся і подав Канре коробку. — Альвіанні, еге ж? Нинька у вас щось святкують?

— Так. Панія чекають гостей.

— Ет, усе балюють… — Пекар з осудом похитав головою й глипнув на служку, мовби очікував, чи підтримає вона розмову бодай якою скаргою на свою господиню чи цікавою пліткою.

Інших покупців не було: надворі гримотіла гроза, благенькі крони дерев хиталися, як полотняні шмати, а вулицями ганяло листя, пилюку й сміття. Коли б не наказ маестри, то дівчина б і не визирнула надвір. Вона кинула погляд за спину, де важкі краплини тарабанили об обидва вікна пекарні, запнуті фіранками, й зітхнула, бо треба було йти назад.

— А ви чули, що там на півдні? — озвався пекар, помітивши, що єдина співрозмовниця вже позирає у вікно і прагне покинути його в нудьзі.

— А що? — Канре з інтересом визбирувала чутки, які долітали з кордону, але більше сподівалась на Жарракові листи.

— Кажуть, що знайшли єдне село, де прикордонні покручі ховали в себе лірців, а тоті мали якусь заразу, щоби втравити короля чи го родину, — з запалом розповів пекар, мовби сам був свідком подій. — Тільки там саме проїздив великий маестр Прест із синами. І вони спалили ту місцину дотла — як було, з усіма жителями. І зо шпигунами. І з отрутов.

Почувши ім’я Престів, дівчина пожвавилася. Пекар потлумачив інтерес у її очах по-своєму, тому повів далі:

— Ще казали, що деякі з Престів — от не відаю, чи сам головний, чи його спадкоємці — обернулися вогняними птахами. Чи навіть не так! Одні кажуть — що птахами, а інші — драконами… І де вони вдарили, там ніц не залишилося. Навіть земля спопеліла так, що на ній ще сто літ нічого не родитиме…

— Тоді лірці двічі пошкодують, що задумали супроти наших чаротворців ставати, — відповіла Канре, ховаючи усмішку під каптуром. Вона була певна, що більша частина історії — чиста вигадка, проте чути про Жаррака їй подобалося.

— Залишся, нещастя, — сказала господиня, коли служка принесла в блакитну залу еклери, политі зверху медом.

Дівчина послужливо кивнула і, опустивши тацю на низький стіл між двома диванчиками, очікувала нової забаганки.

— Знаєш, по весні я оддам тебе за Освана. Він приходив і прохав за це. Я погодилася. Сумлінний, здоровий і завжди при домі — це вершина твоїх бажань. Чи не так?

— Звісно, маестро. Та я воліла б обговорити це з ним спершу, — відповіла дівчина сумирно, хоч на неї накинулася навісна злість на охоронця, котрий, замість побалакати з нею, якогось синькового чорта пішов просто до господині.

— А що тут обговорювати? Отримаєш чоловіка, який дбатиме про тебе й пилинки здмухуватиме, бо, їй-богу, Осван не здатен і на крихту зла. Не те що деякі, котрі й живого місця на жінці не залишають, варто їй забалакатися чи купити собі стрічок до свята. Я піклуюся про тебе, Канре. Хоч і не мала б. Але задля пам’яті Кари… — Панія зробила паузу, мовби очікувала чогось: поклоніння, подяки, земного поклону?

Дівчина не відривала погляду від листя на килимі і не змусила себе вклинити жодне слово в цю тягучу паузу.

— Як ми й підозрювали, ця суміш — для того, щоби приносити тілу слабкість та імітувати хворобу, — прогугнявив королівський алхімік. — В окремих випадках вона може стати джерелом гарячки чи запаморочення. Проте така напасть минає швидко — протягом доби, не більше. Залежить і од сил того, хто спожив, і од дози…

— Я вже дізнався про це, — обірвав алхіміка Людовік Прест. — Дорогою сюди було достатньо часу, щоб побачити,