Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Спокій — то лише про наше око, — кинув Бергат, окидаючи селище внизу поглядом. — Ці прикордонці — люди непевні. Хоча й послужливі з вигляду.

— Усі нижчі такі, — відповів Жаррак. — Як очікувати певності з боку того, чийого погляду не можеш прочитати?

— А ти, бачу, в бальних залах Альтесштадта став знавцем у читанні поглядів.

— Тільки коли йдеться про чарівних панянок. — Жаррак пришпорив коня й рвонув наздоганяти батька та супутників у подорожі: чаротворців, алхіміків, охорону і слуг, які довгою вервечкою тягнуся по скельній дорозі, час від часу виринаючи з заростів.

Бергат легко обігнав Жаррака, хоча для цього йому довелося промайнути в того під носом, по краю дороги, небезпечно близько до крайки скель.

Юнак усміхнувся ширше, бо азарт вимагав наздогнати брата. З Бергатом і Корентіном за минулі роки він спілкувався мало, але при зустрічі відчував до них гарячу приязнь і калатання рідної крові. Старші Прести пішли в батька — темноволосі, міцніші статурою, вони здавалися дорослішими від свого віку. Втім, Жаррак знав їх ще й з іншого боку — з боку жартів, витівок і таємниць, які ділять між собою всі збитошні брати.

На ночівлю вервечка вершників зупинилася в маєтку одного з тутешніх маестрів, який із цієї нагоди влаштував розкішний прийом. Бо більше причин для прийомів, окрім великих свят, у бідному, пошарпаному прикордонні не було. Так піджартовував Бергат.

Це вище на північ торгові порти розрослися до міст, зрівнюючись із висотою шпилів у столиці. А тут море й гори затиснули між собою клаптики землі, неродючої, наполовину з камінням. Прибутки були малі, землі — бідні, і тільки паморочливі запахи квітів згладжували злиденність вузької лінії, котра підступала до форту Блакитної Свічки. Його франському королю Йофреєві Третьому забаглося поставити високо на скелях — одразу ж після блискучої перемоги над королем лірським, Ґраном Першим, котрого ще кликали Безоким — подейкують, саме після дуелі з франським владикою. Бо ж це сталося в дрімучі часи, коли король сам ішов на чолі війська й кидався в бій, а виклики приймав поперед своїх чаротворців. Тепер жоден розважливий владика такого геройства і такої дурості не чинив, бо ж відомо, що головне його завдання — плодити нащадків і демонструвати пишність свого двору.

Жаррак, мандруючи вперше так далеко на південь, замислювався над тим, навіщо лірцям ще один бідний край. Проте батько розвіяв його роздуми:

— Думаєш, вони тут спиняться? Лірці — що сарана. Підуть далі. Якщо візьмуть Свічку — жодна миша не прошмигне в них під носом біля цих берегів. Заграбастають собі узбережжя — як чхнути! Тоді — порти Нансін і Нісаль, а там і зазіхнуть на багатство столиці, вони завжди на неї ласо позирали, бо що там їхнього Аль-Аканте! Наш дім належить захищати.

Жаррак, на біду, не знав, де його дім, і не міг сповна чути себе ані францем, ані віннцем, хоч як того хотіли батьки — кожне свого, певна річ.

Наступного ранку Людовік Прест отримав кілька листів — один з королівською печаткою. Він замкнувся з поштою в кабінеті маестра, котрий приймав їх на ніч. Той не був би проти поступитися королівському чаротворцеві й своїм ліжком разом із жінкою, піджартовував Бергат, спостерігаючи, як господар запопадливо поводиться з гостями.

— Маємо роботу, — повідомив батько по тому. — Селище, яке ми проїхали вчора надвечір. Вони, потороч, переховують лірських шпигунів і постачають їм інформацію, адже хороша дорога тут одна й веде повз село. Ніщо не вислизне з уваги.

— Що робитимемо? — спитав Бергат, умить розгубивши всі смішки й жарти, котрими сипав до того, і зімкнув пальці довкола свого артефакта.

Жаррак пригадав гілку на шпилі храму й відчуття спокою, яке опанувало його в тому місці.

Батько посміхнувся:

— Я відповім Його Величності. А тоді — до справи. Згідно з двадцять третьою поправкою, глава королівських чаротворців у стані війни має право вжити всіх необхідних заходів у такій ситуації.

— Перепрошую? — перепитав Жаррак, котрий вірив, що йому причулося.

— Коли недочуваєш, то Його Бісова Величність Алессант Архес ла Лір оголосив нам війну. — Посмішка Людовіка Преста виказувала його щиру радість із цієї нагоди. — Сподіваюся, всі прихопили з собою вдосталь запалювального порошку?

Канре старалася зайняти думки чимось, бодай звично підраховуючи сходинки, але де там! У голові все кружляла розповідь про Кариного суддю й ката. Посіяти сум’яття пані Альвіанні вдалося гарно. Саме в момент, коли служка леліяла вогник зачаєного щастя, панія дмухнула — і згасила його одним словом.

Прест.

Дівчина мовчки дісталася до кімнати внизу, постаралася роздягнутися, не розбудивши молодшу служку, й пірнула під покривало, тепла якого вже не вистачало, щоб витримати осінню ніч. Та сон однаково не йшов.

— Канре, а ви нинька спати будете чи тільки з боку на бік катулятися? — озвалася врешті Жюссі.

Хоч вона й зверталася до старшої служки на «ви», але після того, як вони розділили гнів маестри та її покарання, в ній прокинулося більше сміливості. Тож дівчина не спиняла себе, коли хотіла зробити заувагу чи їдко висміяти подругу. Що-що, а висміювати Жюссі вміла незгірш, ніж пані Манно, й твердила, ніби це од того, що вона росла у великому домі, де ніхто не дбав за те, щоб до дітей не долітали гострі слівця.

— Не спиться, — відмахнулася Канре.

— Через листа? — спитала Жюссі, виборсуючись із-під ковдри, котрою вона накривалася з головою й бозна-як не задихалась під нею. — Чи через зілля? — вела далі, смикаючи можливі варіанти біди.

— До чого тут зілля?

— Та мені Лора з кухні переказала, що аптекар-травник захирів щось. Отой, що в закапелку біля квіткарок тримає крамничку. Аж за річку треба було йти до другого, який цін не дере, як дофін свого носяру. То якби вам тре було, я би пішла, бо, бачу, вас панія зайняла так,