Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Протасій до чернецтва був злодюжкою, жив на Подолі з чаклункою, що заробляла приворотним зіллям, у неї ж ховав награбоване. Якось несподівано повернувся зі справи і застукав коханку з товаришем. Той, ясна річ, почав заливати. Мовляв, то все зілля, я б ніколи. Але Протасій не повірив. Одним махом їх і порішив, як курку на Великдень. Нє, його не скрутили, бо ніхто не вмер. Товариш його встиг нову довбешку відростити, яко багатоголовий змій, а відьма виставила замість себе цукрову бабу. Це у нас таке з макухи від червоного цукру, що на сухе варення йде, ліплять. Отак-о відьми зроблять фігуру, рівно як голема з глини, прокажуть закляття — і на тобі: хош яка подоба. І чоловіків ліплять. Особливо якщо тихцем треба від жінки втекти, то сам бог велів цукровика замість себе лишити. Правда, діє недовго. Їх ще тому снігурками називають,— зареготав околодочний, але лише на мить. Зрозумів, що бовкнув зайвого.— Але з тої пригоди Протасій засумував і аж постригся. А Назарій, кажуть, був банщиком у Каплера на Ярославській. Ото у лазнях і роззнайомилися, так Назарій за Протасієм і підв’язався як названий брат.

З-під землі долинув дзенькіт скла і лайка відживленого.

— Знайшли щось? — нетерпляче запитав Топчій, коли з льоху показалося перемащене у павутиння і бруд синє обличчя Тюрина.

— Він тут кров зберігав. Людську,— відказав Олександр Петрович.— Куплену в аптеці за ліцензією упиря.

— Це ви все за плямами визначили? — здивовано гикнув помічник.

— Ні, з оцього,— Олександр Петрович підняв затиснутий у руці скляний штоф зі слідами засохлої крові й етикеткою з адресою банку крові.— Дізнайтеся, як це людина могла купити кров? Заразом попитайте, що той Теофіл був за один. Може, мав родину за стіною, друзів?..

Не встиг Парфентій перейняти пляшку, як у дверях показався черговий гість.

— А що ви тут такс робите? — молодий чернець густо почервонів і швидко закліпав великими, наче у теляти, очима.

— Ви, мабуть, брат Назарій? — оцінив вік ченця Тюрин і завів за спину знахідку.— Служка мій має пристрасть до гріховного напою,— сищик кинув повний щирого гніву погляд у бік Топчія. Той мав охороняти двері.— Так от — наказав вилити отруту і простояти сім діб навколішках з покаянною молитвою.

Тюрин демонстративно віддав пляшку і виштовхав помічника у плечі.

— Суворий ти, брате Олександре,— гарне обличчя юнака випромінювало цікавість.— А я прийшов на вечірню тебе провести, запитати, чи маєш які треби. Теофіл просто людиною був, а ти...— в очах Назарія промайнуло добре знайоме сищику замішання.— І що ж то з нашим братом Теофілом стало, упокій його душу...— знову запнувся молодик.

— Подейкують, зійшла на нього велика благодать?

— О так! Благословенна наша обитель.

— А ти, брате, те диво бачив? — обережно запитав відживлений, спостерігаючи, як очі юнака бігають келією у пошуках цікавинок. «З тих, хто зазирає до чужих баняків на плиті»,— Тюрин поглядом оцінив молодого ченця.

— Увесь монастир уздрів! — Назарій діловито пройшовся кімнатою, заглянув до льоху.— Першими брати-людиноподібні Василь-пісник із Захарієм-травником зауважили, а потім уже і решту прикликали.— Ми з Протасієм, звісно, не барилися,— на згадку про друга блаженна посмішка розлилася по обличчю юнака.— І раптом встав Теофіл перед нами! — чернець мальовничо змахнув руками і навіть підстрибнув на місці.— Мене Паладій відіслав собор сповістити. А коли я повернувся, браття вже Теофіла по печерах шукали. З того дня яко крізь землю провалився. І не знаю, чи правильно, що ти оце його келію переймаєш. А як повернеться?

— Може, вирішив монастир лишити — вийшов іншим ходом та й по ньому? — безневинно запитав Тюрин.

— Немає з печер іншого виходу. Це ти казок наслухався,— насварився пальцем Назарій,— ніби ходи аж до Новгорода йдуть. Але то все байки. Марко Проклятий точно знає. Та й Теофіл чимало часу під землею провів. Любо то йому було.

— Під землею сидіти?

— Ні,— поглянув на Тюрина Назарій, як на сільського дурника, і з придихом додав,— досліджувати. Історію Лаври любив, печери, ходи вивчав.

— Мабуть, сильний розум мав брат наш Теофіл? — Тюрин покірно схилив голову і кивнув на книжки.— Така похвальна пристрасть до історії.

Молодший брат потиснув плечима, для годиться підійшов до столу, ліниво торкнувся палітурок, підсліпувато втупив очі у відбиток п’ятірні на стіні, що лишив Тюрин, досліджуючи тиньк, хмикнув, ніби це було не менше диво, ніж воскресіння Теофіла, і повільно відповів.

— Міцний тілом був. Як оце ти, брате,— Назарій облизав м’яким поглядом відживленого, аж Тюрину стало не по собі.— Міг Іллю-стовпника на плече підняти. Але потаємний. Часто у місто випрошувався.

— І що ж шукав у місті брат наш Теофіл?

— Не знаю,— розчаровано знизав плечима чернець.— Але дивно, що тебе то так цікавить,— гарні очі хитро блиснули.

— Я ж його місце переймаю,— добродушно проказав Тюрин.

Назарій подивився на відживленого, наче роздумував, чи вартий той уваги, і з милою посмішкою зауважив:

— Хіба Василь-пісник знає. Багато часу за розмовами провели.

— Упир-схимник? — спохмурнів Олександр Петрович. Згадав позначену сторінку в Житіях.

— Тільки ти не виказуй мене, але у них спільний гріх був,— Назарій довірливо нахилився до Тюрина і майже одразу відсахнувся, по-дівочому прикривши носа рукою.— Теофіл розкоші любив,— чернець кивнув у бік льодовника,— а Василь у нас знаний багатій. Хоч і грошей своїх нікому не показує.

III

Дерев’яна церковця порипувала, як стара, в якої не лишилося жодної дужої кістки. Бані, здавалося, гойдалися від вітру. Підлога зойкала від доторку ніг. Пахло ладаном і порохном. Рівний голос гмура, що правив вечірню, заколисував, змушував уявити себе на загубленому в безчассі кораблі.

Тюрин згадав, що востаннє відвідував службу ще за життя матері. Після втечі з маєтку і переїзду до столиці мати стала дуже набожною. Щонеділі ходила до церкви, ставала навколішки і ревно молилася. А коли підлітком Олександр запитав, які ж гріхи вона вчинила, що так палко вимолює прощення, мати сказала, що це не для себе, а для нього і для батька.

— Я ще не встиг нагрішити,— заперечив Олександр.

— У гріх тебе вмочив батько! — відказала мати.

Тюрин шкодував, що так і не розпитав, що вона мала на увазі.

Остання зустріч, за день до смерті матері, досі тривожила пам’ять. А одна фраза віднедавна почала приходити особливо часто.

— Він проміняв тебе на нечисть! Зустрів