Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

«Зустрів її»,— знову і знову прокручував у голові Тюрин. Раніше він думав, що йшлося про коханку з нечисті. Тепер почав сумніватися.

Справи змієпоклонців у архівах Четвертого відділу були мовчазними свідками пошуків батька. Потому як Тюрин-старший дізнався, що серце Змія забрала Апі, він зосередився на її пошуках. За його сприяння були виловлені десятки змієпоклонців. На допиті кожного він був присутній особисто. Тюрина-старшого цікавило одне — як викликати Апі.

Слова матері могли значити, що батькові це вдалося — він знайшов Апі. Але як і коли, Тюрин-молодший поки що не знав.

*

— Смертію смерть подолав! — особливо голосно вивів молитву гмур. Тюрин здригнувся. З думок про батька знову повернувся до рипучої дерев’яної церковці й мусив зосередитися на ченцях.

У сільських храмах Межі зазвичай людиноподібні тіснилися біля входу. У соборах Києва все залежало від характеру панотця, складу громади, але тут, у церкві Дальнього монастиря, люди і нечисть стояли впереміш.

Назарій тулився до приземкуватого смаглявого чоловіка, що міг бути тільки Протасієм. Старший з братів мляво шепотів молитви, раз по раз давлячись позіханням.

У центрі горою грубої сили височів Марко Проклятий — один з п’ятьох людиноподібних у Дальньому. Сиві пасма падали на очі. Стирчав лише зламаний, ніби вбитий в обличчя, ніс. Кремезні руки сягали нижче колін. Лівою обіймав іншого з нечисті — Іллю-стовпника, що до середини тулуба вріс у дерев’яну колоду. Щоразу як Марко замахувався, щоб покласти хрест, стовпник хитався, як від ударів сокири. Очі Іллі були міцно заплющені, а на голові тулилося пташине гніздо.

Ще один людиноподібний лежав розпластаний на підлозі. По темних, наче старе коріння, пальцях, що міцно трималися за чавунні плити, сищик визначив Захарія-травника. На мить здалося, що у мерехтливих тінях біля кануну з розп’яттям розгледів Василя-пісника. Темрява здригнулася, і місце виявилося порожнім.

Попри все, що сталося у Дальньому монастирі, ченці здавалися заглибленими у молитву. Гріх цікавості не торкнувся їхніх суворих облич. Хіба молодий Назарій вряди-годи розвертав голову в бік Тюрина, а потім винувато зиркав на Протасія.

— Відаю, що думаєш, отроче,— за плечем Тюрина почувся шепіт, ніби змія проповзла над вухом,— чи була душа брата Теофіла уж тако відкрита небесам, щоб сподобитися воскресіння?

Серце сищика на мить зупинилося, хоча боятися не було чого. В жилах давно пульсувала не цікава упирю синя рідина доктора Гальванеску.

З-під клобука схимника на Олександра Петровича подивилися жовті, як у кота, очі Василя-пісника. Страшно червоніли вуста. «Повнокровні,— промайнуло в голові у Тюрина,— занадто, як на того, хто харчується самими пацюками».

— І чи понєже за заслуги оцінений, яко агнець Божий? А чи покараний посмертним життям, яко першоспокусник-змій за гріхи тяжкі й підступні? — голос шелестів, наче прив’яла трава, і Тюрин відчув, як холод розливається по шкірі, і з подивом відзначив, що напівживе тіло досі може лякатися.

— Вам видніше, брате Василю. Кажуть, чимало з Теофілом спілкувалися?

— Я обітницею мовчання вуста не запечатував, а розваг у нас небагато. Теофіл історії давні любив. Час на дотик мацав,— жовті очі гіпнотизували, зазирали в саму душу.— Здається мені, синьопикий, і ти шукаєш правди у минулому?

— Іноді минуле може пояснити теперішнє, а то і майбутнє,— подивився Тюрин на Василя-упиря і подумав, скількох той встиг обернути за довге упирське буття. Близько трьохсот років існування давали силу і досвід, щоб створити чималий рід. Мало хто з сучасних «батьків» упирських родів міг похвалитися таким довголіттям. Упирські повстання і протистояння з людьми призвели до винищення найкращих. А пісник сховався за стінами, і час для нього ніби зупинився.

Грінівецький, від якого Тюрин порятував велику княжну, мав трохи більше ста років. Його обернув один з декабристів — Олександр Поджіо. Від «батька» Грінівецькому дісталася ненависть до монархії та імперії, а ще чималі сили для продовження революційної справи.

Дивлячись на біле й роздуте, наче у потопельника, обличчя Василя-пісника, Тюрин згадав, як убив Грінівецького. Йому пощастило. Упир-заколотник одним порухом пальця міг зламати людині кістки. Начальник царської охорони полковник Розенов пожертвував собою, щоб Тюрин зміг прошити груди Грінівецького священним кілком. Олександр Петрович досі пам’ятає вираз обличчя упиря: подив смерті і прикрість, що не зміг закінчити почате. Проти нього Василь-пісник здавався сільським дідуганом, якому до всього є діло, але немає сили більш ніж на теревені.

— А я тебе як книгу читаю, немертвий,— проказав упир-схимник,— ким був, ким є, ким станеш...

Відживленому здавалося, що пісник постійно змінює положення, кружляє, як муха над головою, водночас усюди і ніде.

— І ким я є? — розсердився Тюрин.— Думаєш, я не знаю?

— Думаю, не знаєш,— хитро посміхнувся упир.— Гадаєш, що сам свою долю куєш, але ні. За тебе все вирішено. Але мені немає діла до старих чи нових богів. У Василя-пісника свої турботи, свої бажання.

— І чого ж може бажати трьохсотлітній упир? Яких таких розваг, крім крові? Ти Теофілу золотом за кров платив? — просипів Олександр Петрович. На них почали озиратися інші брати.

— Годі, брате,— проказав упир, здавалося, не розтуляючи губ,— хіба не бачиш? Схимник я і пісник. І золота давно не маю. Все на обитель віддав. Теофіл, дитя, теж розпитував. Але і йому казав, і тобі скажу: не маю скарбів. То все легенди.

— То що ж тоді Теофіл у печерах шукав?

— Щось шукав, але мені то не відомо. Хто людині заборонить, коли їй нетерплячка? Цікавий був, як от ти, синьопикий,— сищику здалося, що упир змовницьки кліпнув лівим оком.— Але ти краще Марка Проклятого розпитай. Теофіл з ним шляхи печерні топтав.

Гмур показово замовк і суворо глянув на порушників спокою, а упир зник так само несподівано, як і об’явився, тільки тінь біля кануну знову загусла. Тюрин подивився на кремезного Марка Проклятого і насупився. Хай який небезпечний трьохсотлітній упир, а «навіки проклятий» ще небезпечніший.

IV

Топчій запізнювався, і сищик вирішив пройтися нічним монастирем. Після вечірньої причащали справжнім живим соком, і в тілі досі відчувалася легкість скинутих років. Попри жовтневу вогкість, хотілося зняти монастирську куртку і вдихнути на повні груди.

Тонкий серпик молодого місяця ледь освітлював сонну обитель. Лише де-не-де, як з іншого світу, долинали вереск тварин чи голоси. На півночі Дальній межував лише з дніпровськими кручами. А рідко який рибалка ризикував упритул підходити до оповитих легендою берегів. Містяни вірили,