Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Ніч у Дальньому монастирі видалася неспокійною.

Тюрин помітив рух біля входу до печер. Величезні лапища відчинили двері, й досередини протиснувся зігнутий у три погибелі Марко Проклятий. Горбом височів заплічний мішок. Тюрину вчулося, що з нього лунають невдоволені жіночі голоси.

Ходило чимало чуток про страшного людиноподібного. Чернігівський слідчий і аматор-дослідник нечисті Олекса Стороженко написав розвідку про Марка Проклятого, де на основі зібраних фактів доводив, що Марко був покараний «вічним неспокоєм» за вбивство рідної матері й сестри. Про схожий випадок написав поет-людиноподібний — Іван Франко у «Смерті Каїна».

У книзі Ебрсо Морпурга названі й інші «прокляті», покарані вічністю за страшний гріх: Каїн, Агасфср, Еспера-Діос, Бутадеос, Картафіл, Летючий голландець, Тангейзере, Ян Родуїн. Описуючи «проклятих», Морпурго відзначає їхній лютий характер, ненависть до всього живого і потяг до мандрів. Прикметно, що Марко Проклятий вже кілька десятиліть живе на одному місці. І він чи не єдиний «проклятий» у Межі.

Двері за Марком Проклятим з ляскотом зачинилися, а Тюрин звернув увагу на вогник у келії травника. Сищик обережно наблизився до вікна і встиг побачити, як Назарій щось прийняв з рук Захарія, сунув згорток за пазуху і швидко перебіг до сусідньої «квартири». Його обличчя ясніло від радості. Але до дверей не кинувся. З сумом глянув у темне вікно і ніжно, самими пучками провів по стіні, ніби пестячи того, хто спав з іншого боку. Мука викривила гарне лице. Назарій покрутив головою, пересвідчився, що його ніхто не бачить, і всівся під вікном.

Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає,—

тихенько завів чернець.

Хто з любов’ю не знається, той горя не знає.

А я молода дівчина, та й горя зазнала,

Змія-царя полюбила, щиро покохала.

Тюрин з подивом усвідомив, що Назарій вмостився біля келії Протасія, а пісня у його вустах набула зовсім іншого змісту. Відживлений посміхнувся і згадав Василину, і враз болюча зморшка перерізала чоло.

Почасти через панну Айвс він зараз у Лаврі. Після справи маніяка-перелесника Тюрин шукав будь-якої нагоди, щоб звернутися до Василини по консультацію. Планував маршрути так, щоб проїхати Великою Підвальною. Вже з Володимирської починав виглядати Замок барона з вічною хмарою над дахом.

Щоб мати кращий вигляд, Тюрин ковтав перед візитами до Айвс сухе варення і якось обмовився, що від «солодкої крові Змія» має жахливі видіння. Тоді Василина торкнулася його руки і попросила «більше так не робити». Тюрин міг заприсягтися, що вона здогадалася, навіщо він їв зілля. Йому стало соромно, а ще страшно від того, що думка жінки стала для нього настільки важливою. Це суперечило обіцянкам самому собі ні з ким не зближуватися.

Більше сумнівів додав випадок у лікарні, де кілька разів на тиждень проводила безкоштовні консультації для нечисті панна Айвс.

Тюрин чекав навпроти її кабінету. Біля вікна палив і кидав на нього знервовані погляди упир у білому халаті.

— Теж потрапили у полон чарівних очей? — нарешті не витримав десмодус і кивнув на двері Айвс.— Думаєте, з її боку це щось більше за екзотичне бажання дослідити небачений вид? Не тіште себе ілюзіями. Для людей ми лише потвори.

Упир виявився з рідні одного з пацієнтів Василини. Ще на початку кар’єри до неї на прийоми ходив новонавернений десмодус. Тяжко переживав перехід. Вона не змогла йому допомогти, і десмодус насадив себе на кіл. Перед тим залишив записку, де освідчувався Василині. Його рід ще довго звинувачував ексцентричну лікарку у грі з почуттями юнака. Нібито вона його у себе закохала, щоб краще вивчити упирів.

Історія вразила. Хай як воно було, хай яке добре серце мала Василина, вона — лише людина, а Тюрин... уже ні. Побувавши по обидва боки кордону, тепер добре розумів, якою глибокою є межа між видами. Забагато ненависті, образ, упереджень роблять її майже нездоланною. При всій щедрості душі Василина не змогла б покохати людиноподібного.

Тому Тюрин так легко погодився на неофіційне завдання Скалонне. «Час без Василини має остудити голову. Краще і не фантазувати про стосунки, які від початку приречені»,— подумав Олександр Петрович, спостерігаючи за сплячою Лаврою.

— Шефе... брате Олександре,— відірвав від гірких думок шепіт Топчія.— Нам сюди. Вовкулака показав у бік церкви Всіх святих. У цей час брами були зачинені, але метикуватий околодочний зумів домовитися про прохід. Вони довго дерлися темними провулками, кілька разів зустрічали військових з Печерської фортеці. Попри комендантську годину, нікого не дивувала поява чорноризців пізньої ночі. Служки особливо часто бігали до невибагливих солдаток.

— То ви кажете, кров була з Олександрівської лікарні?

— Ясно що напряму ніхто не сказав. Але я обережно, як ви вчили, притис аптекаря, то він і розповів, що крівцю брала одна краля-упириця, яка тута сестрою-жалібницею працює. Аптекар їй зайві норми видавав. По-приятельському,— очі вовкулаки хтиво блиснули.

*

Після нескінченних блукань між корпусами Топчій нарешті штовхнув двері. В носа вдарив запах формальдегіду та гнилого м’яса.

— Це що — трупарня? — здивувався Тюрин.

— Ясно що. Куди ж її сердешну візьмуть?

У кімнатці з мерехтливим електричним світлом їх зустріла молода жінка. Жовті очі палали на блідому стомленому обличчі. Безкровні, аж прозорі вуста прикривали довгі гострі зуби. Вона здавалася тендітною і вицвілою у білому, не дуже чистому халаті. Тюрин знову чомусь пригадав таку іншу і повну життя Василину.

— Парфентій Кіндратович попросив розповісти,— руки упириці тремтіли, вона кілька разів намагалася розпалити цигарку, аж поки сищик не запропонував допомогу. Жінка вдячно кивнула і з насолодою втягнула дим. У примарному світлі блиснуло гостре ікло.— Сказав, зарахуєте добровільну участь. Прошу, зробіть так, щоб ліцензію не забрали. В мене на тваринну кров алергія,— простогнала упириця.

— Розповідайте,— наказав Тюрин, ховаючи вогонь.

— Теофіл, чернець лаврський, раз на тиждень брав штоф крові. Платив справно. Розпитував про упирів, казав, що мусить підмазатися до столітнього десмодуса, щоб вивідати якусь таємницю.

Вії жінки тріпотіли, наче крила метелика, ніби вона не могла довго дивитися на синьопикого слідчого.

— Що за таємницю?

— Певно, про гроші. Хвалився, що скоро забагатіє. Ніби мав знайти скарб. Усе про якусь древо-келію розповідав.

— Ви добре знали Теофіла? — Тюрин подумав, що якби це була звичайна жінка, то її б обличчя залив рум’янець, але був змушений поставити наступне питання.— Не тільки