Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Коли я розплющила очі, то одразу не могла зрозуміти, де знаходжуся. Здавалося, усі органи чуттів працювали більш підсилено: світло лікарняної лампи під стелею немилосердно сліпило очі,  запах медикаментів здавався надзвичайно сильним, аж голова паморочилася, кожен звук кроків у коридорі луною відгукувався в мене у вухах.

Я спробувала повернутися на ліжку, але від різкого болю в животі тут же завмерла, і тільки обережно повернула голову вбік. Побачила, що знаходжуся у якійсь іншій палаті, не в тій, де була перед цим. Тут стояли всього два ліжка, причому одне з них було порожнє. А ще я побачила маленьке дитяче ліжечко, в якому теж нікого не було.

Поступово в мою затуманену голову почали повертатися спогади. Я пригадала, що мені робили операцію, бо виникли якісь проблеми. А дитина? Очі знову й знову поверталися до порожнього ліжечка, немов прикипіли до нього. Отже, дитини немає? 

Здається, я саме того й хотіла колись, кілька місяців тому. Щоб її не стало. Це б значно полегшило моє життя. Мені б не довелося брати академвідпустку, і я б продовжувала навчання разом зі своєю групою, а не з молодшими на рік студентами. І не доводилося б більше прикидатися заміжньою жінкою. 

Все склалося найкращим чином, хіба не так? Але я раптом відчула страшенну пустку в душі. Я вже так звикла до думки, що в мене буде малюк, що тепер розгубилася і почувала себе дитиною, якій спершу подарували гарну ляльку, а потім передумали і відібрали. Ну, в свої вісімнадцять насправді я була ще багато в чому дитиною…

***

До палати увійшла якась нова, незнайома мені медсестра — зі світлим волоссям, зібраним у пучок на потилиці та добрими блакитними очима, навколо яких розбігалася сіточка дрібних зморщок.

 — О, наша спляча красуня прокинулася! — сказала вона. — А чого це ти плачеш? Болить? Зараз зроблю тобі укол, і все минеться.

Я й справді плакала, тихенько схлипуючи, боячись підняти руку, щоб витерти сльози. Бо до мого пальця була причеплена якась штука, схожа на прищіпку, від якої тягнулися дроти до пристрою, що стояв поруч із ліжком. Раптом я щось там порушу? 

Медсестра взяла чисту серветку і витерла мені обличчя. Тоді набрала у шприц ліки і лагідно сказала:

 — Все добре, бачиш — операція пройшла успішно, скоро знову будеш бігати. 

 — А моя дитина…?

Я не змогла сказати “померла” — не вистачило духу. Горло перехопило спазмом, страшенно захотілося пити.

 — Потерпи трохи, тобі поки що ні пити, ні їсти не можна, — сказала світловолоса жінка. —  А Ярослав твій у дитячому відділенні, коли ти вже зможеш ходити, переселимо його сюди.

 — Хто? — нерозуміюче перепитала я.

 — Та синок, — усміхнулася медсестра. — То ми так його називаємо, бо анестезіолог розповів, що поки ти була під наркозом, то все щось бурмотіла про якогось Ярослава, подумали, що це ти ім’я для малого підібрала. Такий хороший хлопчина, три кіло триста, п’ятдесят сантиметрів.

 — А можна на нього подивитися?

 — Потім, все потім. Зараз тобі ще треба поспати. Ану,  один укольчик, зовсім не боляче.

І справді, було не боляче. 

Я лежала і усміхалася. Зразу стало так легко і весело, як ніколи у житті.

Чи то знеболювальне, яке мені ввели, діяло, як легкий наркотик, чи ( скоріше саме це) я зраділа, що мій син живий і здоровий, і незабаром мені його покажуть.

 — Дякую, — сказала я медсестрі.

 — Лежи, відпочивай. Як щось буде потрібно, то клич мене. Я тут по сусідству, через стінку буду. 

 — Добре.

Вона зібрала з тумбочки порожні флакони і шприци та вийшла.

А я відразу заснула, і снилося мені щось дуже приємне, здається, я літала, як у дитинстві...