Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Коли я прокинулася, то все-таки вблагала медичну сестру хоч на кілька хвилин принести й показати мені мою дитину.

Вона усміхнулась, мовляв, ох уже ці шалені молоді матусі… Але пішла і принесла мого сина з дитячого відділення. 

Я з великим хвилюванням дивилася на маленький згорток, замотаний у лікарняні пелюшки ( бо увесь той одяг, який мої батьки придбали для малюка, лежав удома, в моєму рідному місті). 

Хлопчик не спав, але й не плакав, він дивився перед собою і, здавалося, зосереджено про щось розмірковував. У нього було червоне зморщене личко, і він нагадував маленького дідуся.

Я була трохи розгублена, адже очікувала побачити миле янголятко з золотими кучериками, фото яких зазвичай розміщують на сторінках жіночих журналів.

— З ним усе гаразд? — спитала про всяк випадок.

— Цілковито здорова дитина, — запевнила медсестра. — Сьогодні ще відпочинь, а завтра принесемо годувати.

Малого понесли назад до його ліжечка, а я лежала і усміхалася. Через якийсь час прийшла санітарка і поставила на тумбочку пляшку мінеральної води та пачку кефіру. Сказала, що передали мої батьки.

До пологового їх не впустили, але вже те, що вони тут, у Києві, дуже мене підбадьорило. Разом із продуктами я отримала речі першої необхідності та одяг для себе й малюка, тепер мені більше за все хотілося встати, про що я й сказала санітарці.

— Ну, можеш трохи походити, але обережно… Чекай, куди ти летиш! — заволала вона до мене. — У тебе ж шви розійдуться!

Я нікуди, звісно, не летіла, всього лиш спробувала сісти на ліжку, але різкий біль внизу живота змусив знову відкинутися назад.

— Спокійно, повернися на бік, отак, — командувала санітарка. — Тепер спускай ноги на підлогу, а тоді можеш обережно підвестися. Ось тобі пелюшка, підв'яжи живота! 

З її допомогою я сяк-так підвелася і, долаючи запаморочення та слабкість, продибала кілька кроків палатою.

— Можна мені в туалет сходити? — спитала я.

Вбиральня, на щастя, знаходилася тут же, в палаті. Але, сівши на унітаз, я збагнула, що піднятися не зможу.

Добре, що санітарка, передбачаючи такий розвиток подій, нікуди не пішла, і допомогла мені дістатися до свого ліжка.

Я попила трохи кефіру — після добового голодування мені здалося, що це найсмачніша їжа у моєму житті.

А потім, після чергових уколів та процедур, знову заснула. 

***

Наступного дня, коли мені принесли сина на годування, я впросила, щоб його вже не забирали до дитячого відділення, а залишили у моїй палаті.

 — Тобі ж важко буде до нього вставати,  — пробувала заперечити молоденька медсестричка, яка цього дня чергувала. — Хай ще побуде в дитячому.

Але я затялася: ні та й ні. Продемонструвала, що вже досить вправно підіймаюся з ліжка і ходжу. Та й лікар на обході зауважив, що рана після операції швидко заживає. 

Так малюк залишився зі мною. Спочатку мені було страшно брати його на руки, перевдягати. Він здавався таким крихітним, навіть меншим за ляльок, котрі були в мене у дитинстві.

Я могла годинами сидіти і дивитися, як він спить, розглядати ручки з крихітними нігтиками, гладенькі рожеві п’яточки… мене дивувало, що кілька днів тому цієї маленької людини ще не існувало — і от вона, немов за помахом чарівної палички, матеріалізувалася у моєму житті. Кумедно морщить носика, коли п’є молоко, намагається ухопити рученям мій палець, викручується з пелюшок, бо хоче бути вільним. Такий малий — а вже чогось прагне і добивається!

Батьки приходили до мене поговорити, я відчиняла вікно і з другого поверху показувала онука. Не знаю, як з такої висоти вони змогли це розібрати, але обоє зійшлися на думці, що хлопчик — викапаний мій дідусь Сергій, батько тата. 

 — А як ти його назвеш? — несміливо запитала мама.

Мені здалося, що вона увесь час була трохи настороженою, ніби боялася, що я відмовлюся від дитини або викину ще якийсь фокус. Навіть те, що я постійно носила сина на руках ( хоч мене й сварили за те медсестри, казали, що звикне до рук і не схоче спати в ліжечку) не могло до кінця змусити її повірити, що я прийняла цю дитину в своє життя і вже не уявляю без неї свого існування. 

 — Ярослав! — гукнула я у відповідь.

Батьки стиха переглянулися. У нас не було ні родичів, ні знайомих з таким ім’ям.

Можливо, в них закралася підозра, що так звали батька мого сина?

Але насправді мені сподобалося це ім’я вже тоді, як медсестра з реанімації сказала, що я кілька разів повторила його під наркозом. Я довго потім думала, звідки воно взялося у моїй затуманеній голові? А потім мене осяяло — адже напередодні пологів я здавала той самий екзамен з історії, на якому Мельник задавав мені каверзні питання про часи правління Ярослава Мудрого. І хтозна, може, коли мені робили операцію, десь у глибині моєї свідомості прокручувалися спогади про той нелегкий день?

Як би там не було, а це ім’я припало мені до душі. Я лагідно називала малого Яриком —  і мені здавалося, він розумів усе, що я йому говорила. 

А я тихенько розповідала, як ми добре будемо жити, я куплю йому красивий візочок, і ми будемо разом гуляти, а потім він сам почне ходити зі мною за ручку, тоді піде в дитсадок, до школи…

 — Я дуже тебе люблю, — шепотіла я йому на вушко, вдихаючи надзвичайно приємний аромат його м’якенького, як пух, світлого волоссячка.  — Нікому тебе не віддам, будемо удвох з тобою жити-поживати… Ти моє сонечко!

Ярик усміхався беззубим ротиком. Хоча лікарка — неонатолог, яка перевіряла його рефлекси, сказала, що це ще не усвідомлена посмішка, але я залишилася при своїй думці — була впевнена, що ця мила гримаса адресована саме мені.

Через тиждень нас із Яриком виписали з лікарні, батьки найняли машину, і ми поїхали додому.

Так почалася нова сторінка мого життя...