Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

— Згадала бабка, як дівкою була! Навіщо він мені зараз? Треба дивитись не в минуле, а у майбутнє!

— То Еріх — це майбутнє? Мілуня — це майбутнє?

* * *

Дарина не могла повірити, що бабусі вже нема, що сьогодні вночі вона ночуватиме в землянці сама, і завтра так само. А скоро вже ночуватиме у своєму новому житлі. Яке все одно дісталося їй. Попри всі витівки лихої долі.

Незважаючи на всі знайомства і хабарі Захарни, процес тривав більше ніж місяць. Захарна годувала Дарину у «Цілодобово», поїла чаєм у крихітній забігайлівці при крамниці, а з душевними розмовами не набридала. Але от нарешті Дарина має всі необхідні документи для продажу землянки. Вона вирушає до біржі, куди не доїхала зі Стасом ранньою весною. Тепер вона не має опікуватися грошима, це клопіт Захарни, з якою вони разом сідають у фольксваген Діми, товарознавця з «Цілодобово».

Після підписання документів учасників оборудки запрошують до особливої кімнати, де в присутності нотаріуса рахують сотні доларів за ту саму квартиру, яку Дарина мала купити ще весною. І як би воно було, якби тоді Дарина виклала зі своєї куртки із внутрішніми кишенями ті фальшиві тисячі? Тоді був би ще більший шок. Тоді стало б іще гірше. Тоді б напевне не було сьогоднішнього дня.

Коли гроші пораховано, Захарна і Дарина повертаються до офісу нотаріуса, де і отримають документи про власність. Захарна на землянку, Дарина — на квартиру на краю лісу. Захарна по-діловому вкладає свій документ на офіційному бланку до портфеля, а Дарина несподівано ридає. І сама не чекала від себе такого. Вона не плакала, коли не знайшла грошей у схованці в дивані. Не плакала, коли жінка з ареопагу церкви суду божого повернула фальшиві гроші, тим остаточно вбивши надію. Не плакала, коли спілкувалася з бабою, з матір’ю, зі Стасом. Не плакала на похороні баби. Але от ридає судомно, надривно, і не може зупинитися, поки Захарна не увіпхала їй до рота якесь сильнодіюче заспокійливе. Тепер Дарині ніяково. Але Діма і Захарна ставляться до неї із розумінням.

Дарині вручають два комплекти ключів від тепер уже її квартири.

— А треті ключики тобі віддадуть, коли ми приїдемо. Там вже мали б перевезти до тебе бабусині речі. Давай, Дімо, спочатку до Дарусі, а потім до нас, в «Цілодобово».

Як і обіцяла Захарна, в одній з кімнат уже стоїть диван, а на кухні — стіл і лави. А бабусині клунки заповнили другу кімнату.

— Господи, Захарно, ви і це тягали! — схлипує Дарина. — Винесли б на сміття!

— Ти що таке кажеш, дитино! В котромусь із тих клунків можуть бути діаманти! Перебереш сама, коли заспокоїшся, напевне знайдеш там щось цікаве. Там будуть і старі фотографії, і навіть якісь ордени, медальки. Баба твоя всю війну пройшла! — із несподіваною повагою в голосі вимовила Захарна. — Ми б мали нести поперед неї медальки на подушечках, але...

— Бог простить, — каже Діма.

Дарина помічає на купі бабиних полотняних клунків целофановий пакет. Там Lego і Барбі, які їй подарували Нікудинські-молодші.

— І останнє, Даринко. Майже забула. Це теж тобі, від Стаса. Ми ж купили тобі ту саму квартиру, яку ти мала купити ще весною, коли щось у вас не склалося. — Захарна, яка, здається, все дуже добре второпала, лише удаючи з себе необізнану, дістає із сумки кілька сотень дойчмарок. — І ми заплатили Стасові комісію. То він просив повернути тобі ці гроші. А тепер мене кличе робота! Я ж працюю цілодобово, Даринко! Щастя тобі в новому домі й не забувай нас!

* * *

Дарина лишається сама. Їй знову хочеться плакати, але та пігулка, яку увіпхала їй Захарна, блокує плач. А час минає і скільки його минуло? Вже за вікном темно, хоча надворі літо, довгий світловий день.

Від звістки про Стаса відчула полегшення. Дарина завжди йшла зі своєї роботи обхідним шляхом, щоб не проходити біля Стасового ларька. А завтра неодмінно піде туди і подарує йому те, що їй півроку тому подарували малі Нікудинські. Дарина не пам’ятає, хто в Стаса, хлопчик чи дівчинка. Подарує обидві іграшки: і хлопчачу, і дівчачу. А Стасова дитина одного дня піде на чийсь день народження і матиме для іменинника подарунок з Німеччини.

І Дарина згадала, як її в дитинстві запросив на день народження малий Стас. А вона плакала: нема подарунка. І бабуся витягла з клунка алюмінієву флягу і сказала: «Подаруй хлопцю! Солдатом буде — знадобиться». І Стас дуже уподобав той подарунок. Відтоді вони й товаришують із Дариною.

Дарина згадує одноманітні дні в Ніргендсдорфі. Згадує Сергійка, Аллочку, Мілуню, нацика Еріха. А до речі, бабуся в останню годину свого життя казала, що мати від полоненого німця Еріха, який добре говорив по-нашому. А може, то той самий Еріх? Але то був би занадто влучний збіг. На Східному фронті було багато Еріхів. Багато з них ще доживає по різних Ніргендсдорфах. Але мамі про це розповісти було б цікаво... Дарина згадує своїх хлопців: і тих, кого любила, і тих, з ким сходилася, щоб бодай на нетривалий час втекти з бабиної землянки. Чому ж верталася? Чому не намагалася підладитись до хлопців, в яких було пристойне житло?

Згадує своїх численних вітчимів, яких було набагато більше, ніж хлопців у неї самої. Мати обирала іншу стратегію. Як вона підлащувалась до Герхардта! Як розчісувала йому волосся, як годувала його з ложки, іноді викликаючи в похмурого мовчазного бурмила щось схоже на усмішку! Чи справді Герхардт уже скоро перебереться в ті ж краї, куди й баба?

Дарина задрімала. Чи то їй наснилося, чи згадалася, але вона різко підвелася і сіла на дивані після сну, який тривав незрозуміло скільки. Але чи було то сновидіння, чи спогад? Їй не більше п’яти років, може, навіть і менше. Бабуся повела дитину в ліс на прогулянку. До озера, на березі якого вони довго стояли. Де стояв туман, а у воді відбивалися дерева й кущі.

— Дивись, бабусю, береза догори ногами! — закричала Даринка.

Бабуся приклала палець до губ. А потім тихо сказала:

— В такий самий день, на березі такого саме озера.

— Що, бабусю? Що було в такий самий день?

Але бабуся знову приклала палець до губ.

Потім вони з бабусею йшли по лісу й слухали спів пташок. А як вийшли з лісу, і попереду з’явилося будівництво великого житлового будинку. Дев’ятиповерхівки. Оцієї самої. Її почали будувати на межі