Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Чи старий Візун сам дав знати, чи послав кого, щоб зняли тривогу, і закликав готуватись до оборони, — невідомо, але всі, хто прибув на Ледницю, рушили назустріч Хвостку. Юрми зупинились і грізно перетяли йому шлях. Він здаля кивнув слугам розігнати це збіговисько, однак їх в одну мить було відкинуто назад. І князь опинився віч-на-віч перед черню, але вдав, що не боїться її. Люди обурювались, та ні вони, ні він не наважувались підійти ближче. Раптом з юрми вийшов літній, пристойно одягнений чоловік при німецькій зброї.

— Милостивий князю, — мовив він, — я прийшов у храм, але не ваш я, не з вашого краю! Ви загрожуєте храмові і його вогню, а права на це не маєте. Контина й острів належать не вам, а всім нам: вількам, сербам, лужичанам, древлянам та іншим племенам, що розмовляють одною з нами мовою. Не смійте зачіпати ні храму, ні вогню! Інакше ми виступимо проти вашого городища і вежі.

Він підніс угору руку, і юрба грізно зашуміла, схвалюючи його слова.

Хвостек стояв, стискаючи в руці меча, ніби сам хотів кинутись проти юрби, але ні він, ні його воїни, хоч були вони й сміливі і чудово озброєні, не змог ли б подолати кількатисячного натовпу.

Нахмурившись, князь замахнувся кулаком і крикнув:

— Геть з дороги!

І він рушив з такою самовпевненістю, ніби твердо знав, що його ніхто не зачепить, ніби був переконаний, що охороняє його ціле військо. Юрба розступи лася, пропускаючи князя; слідом за ним проштовху вались придворні челядники. Їх штурхали з усіх боків, але вони й писнути не посміли. Повільним кроком, не озираючись, князь пройшов через натовп; услід йому залунали глузливі вигуки:

— Хвостисько! Хвостик! Хвіст!..

Він кілька разів обернувся, ладен кинутись на людей, але стримався. Тут же, біля берега, його очікував великий човен; за князем квапливо тюпали, не сміючи й слова промовити, його розгнівані й присоромлені люди, а вслід їм все ще лунали вигуки і сміх:

— Хвостик! Хвостисько!

У цю хвилину, ніби сама богиня Ния, розгнівавшись, хотіла відомстити за вчинену над нею наругу, чорна хмара, гнана сильним вітром, що раптом зірвався, мов величезне тіло дракона, з громом насунула на озеро. Під нею сіріли смуги граду, що сік поля і ліси, а в глибині її щось глухо гуркотіло, ніби там перевертались величезні мішки з камінням, готові впасти на землю. Із страшним тріском вдаряли в озеро блискавки, буря гнула до землі дерева, виривала їх з корінням і підкидала, мов ті пір'їнки. Князь тремтів і щось бурмотів під ніс. Якби хтось наблизився до нього, то почув би, що він поперемінно молився то Перуну, то хрестику, що носив на грудях. Колишній забобон і нова віра однаково володіли ним… Він поклонявся новому богу, але боявся давніх і не смів їх кинути. Завивання і свист вітру в у шах, здавалось, повторювали глузливе слівце «Хвостик», і в душі князя закипала жадоба до помсти.

— Хай же дощенту знищать все це плем'я! — з обуренням закричав він. — Хай заберуть їх у неволю! Нехай орють ними!.. Хай прийдуть сакси і видушать цей зміїний рід! Всіх кметів слід знищити!..

Коли буря втихомирилася і смерд наблизився до князя, який лежав на землі, розгніваний Хвост мало не заколов його мечем, забувши, де він є. Лише потім, впізнавши свого слугу, князь опам'ятався.

— Милостивий пане, — звернувся до нього смерд. — Вже вщухла гроза…

Князь підвівся з землі, важко зітхнув і, похмурий, поплентався до човна; веслярі налягли на весла, і човен відчалив. Погойдуючись на темних хвилях, він швидко віддалився від острова.

З-за кущів за ним стежили старий Візун і перелякані жінки; вони щось мурмотіли, мабуть, посилали йому вслід прокляття.

Раптом з-за хмар випливло сонце, і його скісне проміння, зазирнувши в храм крізь розсунуті заслони, золотою плямою засяяло біля ніг дівчини, а вона, дивлячись на нього, усміхнулася, ніби зрозуміла мову небес.

По даху контини бігали голуби, в кущах знову виспівували соловейки, а над човном князя кружляла зграя чорних круків; то підіймаючись угору, то спускаючись униз, вони ніби хотіли у нього та в його слуг позривати з голів шапки.

IV

В городищі люди не спали допізна: не було милостивого пана. Княгиня, зажурившись, сиділа в своїй світлиці; викликала до себе слуг, то підскарбія, то служниць. Іноді неспокійно схоплювалася з місця, підходила до вікна, до дверей і запитувала, чи не повернувся князь, чи не видно його, чи не чути.

Було вже десь опівночі, коли біля мосту і воріт залунали вигуки й почувся тупіт; і враз по городищу прокотилася звістка: їде князь!

Критими переходами попід стовпами вибігла назустріч своєму панові ясновельможна княгиня. Вона була сердита, але, увійшовши до світлиці, застала чоловіка, з якого саме стягували мокру одежу, ще більш розгніваним, ніж вона. Глянули одне на одного, проте не привітались. Князь грюкнув кулаком по столу і наказав, щоб принесли меду. Його мучили голод і спрага… і він від злості лаявся і проклинав усе на світі. Брунгільда стояла, склавши руки, і тільки знизувала плечима. Люди порозбігались.

Вже перевалило за північ, а милостивого пана ніяк не можна було дочекатись.

— Мовчи, сороко!.. І ні про що не питай!.. — гаркнув князь. — Нічого не скажу, я зараз сердитий. А коли сердитий — і знати нікого не хочу!

— Навіть і жони своєї?

Князь буркнув у відповідь:

— Поклич мені завтра Гадона!

Вхопившись руками за голову, він почав смикати скуйовджене волосся і зі злості рвати його.

— Треба, щоб завтра ж він поїхав до ваших, до саксів: хай приходять… хай палять, нищать, поневолюють…

Княгиня посміхнулась.

— Я давно це знала й говорила, — мовила вона, — тільки сакси дадуть їм раду. А сам ти зі своїм вояцтвом не приборкаєш кметів: їх тут сила. Всі вони зрадники, жодному з них не можна вірити.

— Завтра покличеш мені Гадона, — повторив князь, — тільки нікому не кажи, куди я його посилаю. Хай вранці вийде пішки, потім візьме з табуна коня й поїде, захопивши, звичайно, перстень, — знак, що він мій посланець.

Ясна пані тільки підтакувала, гладячи його по голові.

— Можеш спати спокійно, я сама його випроводжу.

Князь глянув на неї.

— Тут вони щось зле задумують, готують змову, віче скликають ночами, при світлі лучини, радяться між собою, збираються по лісах, об'їжджають двори, посилають гінців.

Вони почали тихо шептатися; княгиня, спершись на руку, сіла біля чоловіка. Принесли, йому повну миску м'яса і кубок меду. М'ясо