Читати книгу - "Сфера"

рекомендованих зображень — сто тисяч тридцять вісім. Температура у приміщенні — сімдесят, а надворі — сімдесят один. Кількість співробітників, які того дня були у кампусі, — десять тисяч дев’ятсот вісімдесят один, кількість гостей у кампусі — двісті сорок вісім. Мала встановлені сповіщення на сорок п’ять імен та тем, і щоразу, коли щось із них згадувалося у якихось стрічках, до неї приходило сповіщення. Того дня вона отримала сто вісімдесят сім таких сповіщень. Могла також побачити, скільки людей нині читали її профіль — двісті десять, і скільки часу в середньому на це витратили — одну хвилину вісімнадцять секунд. Якби схотіла, то могла б, безперечно, копнути глибше і дізнатися що саме дивилися, і хто саме дивився. До показників стану її здоров’я додалося ще кілька десятків цифр, і кожна з них дарувала відчуття великого спокою та впевненості. Знала частоту свого пульсу і знала, що він у нормі. Також знала, що того дня зробила майже вісім тисяч двісті кроків і що до кінця дня легко дотягне до десяти тисяч. Знала, що їй не загрожує зневоднення і що того дня вона спожила калорій у межах норми для людини з її індексом маси тіла. І раптом у мить цілковитої ясності їй спало на думку: те, що зумовило її тривогу, стрес, страх, не було якоюсь зовнішньою чи незалежною силою, не було небезпекою щодо неї самої чи якимись бідами, навислими над іншими людьми з їхніми негараздами. Це було внутрішнє, суб’єктивне. Це було незнання. Річ не в тому, що посварилася з другом або що Джосія та Деніз викликали її на килим: річ у тому, що вона не знала, що це означає, не зала їхніх планів, не знала наслідків, майбутнього. Якби знала, була б спокійна. Вона майже напевно знала, де є її батьки: вдома, як завжди. За допомогою «СфероПошуку» знала, де Енні: у своєму офісі, мабуть, теж працює. Але де Кальден? Минуло вже два тижні, і жодної звістки від нього. Надіслала Енні повідомлення:

«Не спиш?»

«Нема коли».

«Кальден так і не озвався».

«Старий? Може, вмер. Він прожив змістовне та довге життя».

«Ти справді думаєш, що він якийсь нишпорка?»

«Думаю, ти вдало виборсалася. Добре, що не повернувся. Вже переживала, може, шпіонаж».

«Він не нишпорка».

«Ну, тоді просто старий. Може, якогось сфероїда дід приїхав у гості та й заблукав? Ото й уся загадка. Ти замолода для вдовиці».

Мей думала про його руки. Це її буквально вимучувало. Хотілося одного — тих рук на своєму тілі. Його рук на її попереку, що притискають. Невже таке просте бажання здатне мордувати? І куди він у біса подівся? Не мав жодного права отак зникати. Знову наводила довідки у «СфероПошуку»; вже всоте отак шукала його і щоразу безрезультатно. Але вона мала право знати, де він. Де він і хто він. Отой тягар непевності був зайвий і старомодний. Миттєво могла довідатися про температуру в Джакарті, але не може знайти хлопця у кампусі? Куди він подівся — той, що так по-особливому до неї торкався? Якби могла позбутися непевності — хто і коли торкатиметься до неї так особливо, — то більшість причин для стресу у світі зникло, а може, вивітрився б і той відчай, що назбирався у грудях Мей. Кілька разів протягом тижня відчувала якусь чорну прогалину, чула, як гучно тріщить тканина у середині її єства. Тривало відчуття недовго, але щойно заплющувала очі, відразу бачила невеликий розрив у чорній тканині, і крізь отвір до неї долинали зойки мільйонів невидимих душ. Дуже дивна річ, Мей це усвідомлювала, але нікому не розповідала. Могла поскаржитися хіба що Енні, але не хотіла її тривожити на самому початку роботи у «Сфері». Але що це за почуття? Хто кричав крізь той отвір? Виявилося, найлегше це перетерпіти, подвоївши свою зосередженість, поринути в працю, ще більше віддаватися їй. У голові промайнула коротка недолуга думка, що Кальдена можна знайти у «ЛяЛя». Навела довідки і, щойно підтвердилися сумніви, відчула себе недалекою. А всередині неї тріщала тканина, її поглинала пітьма. Тільки заплющить очі — чує ті підводні зойки. Мей уже проклинала це незнан-ня й усвідомлювала, що їй потрібен хтось пізнаваний, місце перебування якого можна вирахувати.

У двері постукали тихо і невпевнено.

— Відчинено, — мовила Мей.

Усередину протиснулося Френсісове обличчя і рука, що притримувала двері.

— Упевнена? — запитав він.

— Заходь, — сказала Мей.

Прослизнув усередину і зачинив двері, наче ледве втік від переслідувача в коридорі. Роззирався кімнатою.

— Добре тут у тебе.

Мей засміялася.

— Ходімо до мене, — запропонував він.

Хотіла відмовитися, але закортіло подивитися на його кімнату. Кімнати одна від одної не дуже відрізнялися, але тепер, коли проживання в гуртожитку набирало популярності й багато сфероїдів жили у кімнатах більш-менш на постійній основі, то й обставляли їх відповідно до своїх уподобань. Коли прийшли, Мей побачила, що його кімната — дзеркальне відображення її кімнати, хоча з деякими притаманними лише йому дрібничками, передовсім там була маска з пап’є-маше, яку він зробив у дитинстві. Жовта, величезні очі в окулярах витріщилися зі стіни над ліжком. Він помітив її погляд.

— Що? — запитав.

— Якось незвично, хіба ні? Маска над ліжком?

— Як сплю, не бачу її, — сказав він. — Вип’єш щось? — Зазирнув до холодильника, побачив соки і новий сорт саке у круглій скляній посудині з рожевим відтінком.

— Непогана на вигляд, — сказала вона. — У моїй кімнаті не така. Моя у звичайній пляшці. Може, інша марка.

Змішуючи для них обох коктейлі, Френсіс перестарався з кількістю в обох склянках.

— Випиваю по кілька чарок щовечора, — пояснив він. — Тільки так можу сповільнити роботу мозку, інакше не засну. А ти добре спиш?

— Годину засинаю, — зізналася Мей.

— От бач, — сказав Френсіс, — а після саке «прихід» маєш не за годину, а за п’ятнадцять хвилин.

Подав їй склянку. Вона заглянула в неї, подумавши, як це сумно — щовечора саке, але відразу вирішила завтра спробувати і собі.

Дивився на щось між своїм животом і її ліктем.

— Що?

— Не можу, щоб не подивитися на твою талію, — сказав він.

— Не зрозуміла? — мовила Мей, подумавши, що вона цього не заслужила, не заслужила бути з хлопцем, який каже такі речі.

— Ні-ні! — сказав він. — Талія чудова. Її лінія вигинається, ніби лук.

І він руками окреслив обриси її талії, намалювавши у повітрі велику «С».

— Мені так подобається, що в тебе гарні стегна і плечі. А ще з такою талією. — Він усміхнувся, втупившись поглядом просто їй у вічі, ніби не здогадувався, наскільки дивна його простота. Або йому байдуже.

— То що? Можна казати «дякую»? — запитала вона.

— Так, це справжній комплімент, — мовив він. — Оті вигини, ніби спеціально створені, щоб хтось на них поклав руки. — Він показав жестом, як його руки лягають їй на талію.