Читати книгу - "Сфера"

— Хочеш щось подивитися? — запитав Френсіс.

Мей стенула плечима, ще не оговтавшись.

Френсіс погортав опції. Мали доступ практично до будь-якого кінофільму чи телепередачі і цілих п’ять хвилин помічали те, що вони хотіли б подивитися, а тоді подумали про щось геть інакше, дуже схоже, але ще краще.

— Чула останню річ Ганса Вілліса? — запитав Френсіс.

Мей вирішила нікуди не втікати, подумала, що поряд із Френсісом їй добре. Тут почувалася сильною, а вона любила це відчуття.

— Ні. А хто це?

— Музикант, живе у нас. Минулого тижня записав цілий концерт.

— Уже вийшов?

— Ні, але якщо матиме у сфероїдів високі рейтинги, то може дійти і до релізу. Зараз пошукаю.

Він поставив запис, витончену фортепіанну п’єсу, що нагадувала початок дощу. Мей підвелася і вимкнула світло; сірий відсвіт від монітора огортав Френсіса примарним сяйвом.

Помітила товсту книжку в шкіряній оправі, взяла її.

— Що це? У мене в кімнаті такої нема.

— А, це моя. Альбом. Фотки.

— Сімейний альбом? — запитала Мей, а тоді пригадала його трагічну історію. — Вибач. Може, я щось не так сказала.

— Нормально, — мовив він. — Так, це сімейний альбом. На деяких фотках — мої брати і сестри. Але здебільшого я та прийомні батьки. Можеш подивитися.

— Тримаєш тут, у «Сфері»?

Забрав альбом у Мей і сів на ліжко.

— Ні. Зазвичай удома, але привіз сюди. Хочеш подивитися? Невеселі фотки.

Френсіс уже розгорнув альбом. Мей сіла біля нього і дивилася на світлини, а він перегортав сторінки. Бачила Френсіса у дуже скромних вітальнях, залитих бурштиновим світлом, у кухнях, у парках з атракціонами. Щораз постаті батьків розмиті, винесені за кадр. Ось знімок Френсіса на скейтборді, він дивиться в об’єктив крізь величезні окуляри.

— Це, мабуть, мамині, — пояснив він. — Поглянь на оправу. — Пальцем показав на круглі лінзи. — Жіночі, правда?

— Здається, — сказала Мей, вдивляючись у юне Френсісове обличчя. Мав той самий відвертий вираз, той самий випнутий ніс, ту саму надуту нижню губу. Відчула, як на очі навертаються сльози.

— Я не пам’ятаю тих окулярів, — сказав він. — Звідки вони у мене взялися. Думаю, мої окуляри розбилися, а це її окуляри, дала мені поносити.

— Ти такий гарний, — сказала Мей, але їй і далі хотілося плакати.

Френсіс мружився на знімок, немовби сподівався отримати відповідь, якщо дивитиметься довше.

— А де це? — запитала вона.

— Гадки не маю, — сказав він.

— Не знаєш, де жив?

— Не знаю. Навіть фотографій маю дуже мало. Не всі прийомні батьки давали знімки, а як і давали, то на них нема нічого такого, за чим їх можна знайти. Жодного тобі зовнішнього вигляду будинку, адреси чи назви вулиці, без будь-яких орієнтирів.

— Це ти серйозно?

Френсіс поглянув на неї.

— Такі правила опікунства.

— Чому? Щоб ти не повернувся, чи що?

— Неписане правило. Так, щоб не повернувся. Ти живеш у них рік і все; вони не хочуть, щоб ти переступав їхній поріг іще колись, особливо коли стаєш старший. Діти різні, тому прийомні сім’ї роблять усе можливе, щоб колишні вихованці, надто коли виростуть, не мали змоги їх знайти.

— Ніколи б не подумала.

— Так. Дивна система, але має сенс. — Допив своє саке і підвівся поставити нову музику.

— Можна подивитися? — запитала Мей.

Френсіс стенув плечима. Мей гортала альбом, шукаючи якихось характерних ознак. Але на десятках знімків не побачила жодної адреси, жодного будинку. На світлинах лише інтер’єри кімнат або анонімні задні двори.

— Хтось із них, мабуть, усе ж таки хотів отримати від тебе звістку, — сказала вона.

Тимчасом Френсіс поставив іншу музику, звучала нова пісня, якийсь давній соул. Сів біля Мей.

— Можливо. Але такої домовленості не було.

— Ти навіть не намагався. Скажімо, за обличчями…

— Не знаю. Ще не вирішив. Тому і притягнув сюди альбом. Завтра відсканую фотки, подивлюся. Може, когось і знайду. Але нічого такого не збираюся робити. Лишень заповню кілька білих плям.

— Маєш право знати, хоча б найголовніше.

Мей гортала сторінки і натрапила на фотографію малого Френсіса, десь п’ятирічного, з двома дівчатками, дев’яти-десяти років. Знала, що це дві сестри, яких убили, і їй хотілася їх роздивитися краще, хоча й не знала навіщо. Не хотіла залазити Френсісові в душу і розуміла, що доречніше промовчати і нічого не розпитувати, якщо він не розговориться сам.

Він теж мовчав, і Мей перегорнула сторінку. На неї нахлинуло співчуття. Вона була надто сувора до Френсіса. Ось він тут, перед нею, Мей подобається йому, йому приємно з нею бути, він найсумніша людина, яку вона коли-небудь знала. Але вона може це змінити.

— Твій пульс шаленіє, — зауважив він.

Поглянула на браслет і побачила, що її пульс становить сто тридцять чотири удари.

— А в тебе який? — запитала вона.

Френсіс закотив рукав. Взяла його за зап’ястя, повернула. Сто двадцять вісім.

— Ти теж неспокійний, — мовила вона, залишивши руку на його колінах.

— Триматимеш тут руку, то пульс іще зросте, — сказав Френсіс, та Мей не прибирала руки. Дивина. Пульс підскочив до ста тридцяти чотирьох. Її це тільки збуджувало — підтвердження її сили, ось її сила перед нею, і її можна виміряти. Вже сто тридцять шість.

— Хочеш, я дещо спробую? — запитала вона.

— Хочу, — прошепотів він натужно.

Запхала руку йому до штанів і намацала пеніс, що вперся у пряжку паска. Мей потерла головку вказівним пальцем, і вони обоє побачили, що пульс підскочив до ста п’ятдесяти двох.

— Так легко збуджуєшся, — сказала вона. — А якби щось насправді відбувалося?

Він заплющив очі.

— Так, — сказав він нарешті, важко дихаючи.

— Тобі приємно? — запитала вона.

— У-у-у, — вичавив із себе.

Була у захваті від влади над Френсісом. Спостерігала за його руками на ліжку, за пенісом, що впирався в штани, захотіла щось сказати. Вульгарність, і вона ніколи б цього не сказала, якби знала, що хтось довідається, але всміхнулася, бо була переконана, що від таких слів соромливий хлопчина Френсіс миттєво вихлюпнеться.

— А ще щось можна виміряти? — запитала вона і ринулася до нього.

Він вирячив очі, заходився похапцем скидати штани. Щойно стягнув їх до стегон, як з його горла вирвався звук, щось середнє між «боже» й «уже» — ще до того, як зігнувся навпіл, голова засіпалася вправо-вліво, аж нарешті він осів на ліжко, впершись головою в стіну. Вона позадкувала, дивилася на нього, сорочка задерта, пахвина гола. Їй згадалося багаття — одне полінце просочене молоком.

— Вибач, — мовив він.

— А мені сподобалося, — сказала вона.

— Отак скорострільно зі мною ще не було. — Він і далі важко дихав. А тоді якийсь вередливий синапс у її мозку поєднав цю