Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я поплентав назад до сумовитого музею А. Л. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.

На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.

Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.

Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.

— Крамлі?

— Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?

— Здається, я натрапив на самого вбивцю!

Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав слухавку на стіл, видер із голови жмут волосся, а тоді знов узяв слухавку.

— Джон Вілкес Гопвуд, — сказав я.

— Ви забуваєте, — відказав полісмен, — що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів — немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!

— А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?

То була остання крапля.

Офіцер Поп грюкнув слухавкою.

Коли я вийшов із будки, надворі сіявся дощ.

І майже одразу задзвонив телефон, так наче знав, що я ще не встиг відійти. Я вхопив слухавку й чомусь заволав:

— Пег?

Та почув тільки шелест дощу й чийсь далекий тихий подих.

Більше ніколи не підійду до телефону, подумав я. А в слухавку закричав:

— Сучий син! Іди, хапай мене, мерзотнику!

І повісив слухавку.

Боже, а що, як він почув і справді з’явиться до мене?

Який же я ідіот!

І тут телефон задзвонив знову.

Я повинен був відповісти, може, вибачитися перед тим далеким подихом, сказати, щоб не брав до уваги моїх грубощів.

Я зняв слухавку.

І почув голос згорьованої жінки, що була за дев’ять миль від мене, у Лос-Анджелесі.

Фанні.

Вона плакала.

— Фанні, о Боже, це ви?

— Та я, ох, я, Господи спаси мене й помилуй, — запихкала, засопла, захлипала вона. — Поки злізла вниз, трохи не вмерла. Не спускалася сходами з тридцять п’ятого року. Де ти пропав? Усе валиться. Кінець світу. Всі загинули. Чому ти не сказав мені? О Боже, Боже, який жах! Ти можеш приїхати? Джиммі, Сем, П’єтро… — тужно промовляла вона, і тягар моєї вини притискав мене до стінки телефонної кабіни. — П’єтро, Джиммі, Сем… Навіщо ти брехав мені?

— Я не брехав, я тільки мовчав! — відказав я.

— А тепер ще й Генрі! — заплакала вона.

— Генрі?! Боже мій. Він не…

— Упав зі сходів.

— Він живий? Живий? — закричав я.

— Так, хвалити Бога, у своїй кімнаті. Не захотів до лікарні. Я почула, як він падав, вибігла. Отоді й дізналася, про що ти мені не сказав. А Генрі лежить, лається і кличе друзів — Джиммі, Сема, П’єтро… Навіщо ти приніс сюди смерть?

— Це не я, Фанні.

— Приїжджай і доведи. Я маю три майонезні банки, повні двадцятип’ятицентовиків. Візьми таксі, хай водій підніметься нагору, я заплачу йому з тих банок! От тільки коли приїдеш і постукаєш у двері, як я знатиму, що це ти?

— А як ви знаєте про це зараз, навіть по телефону?

— Нічого я не знаю, — заголосила вона. — Ну хіба це не жах? Я справді не знаю…

— У Лос-Анджелес, — сказав я водієві таксі через десять хвилин. — За три майонезні банки.

— Алло, Констанс? Я в телефонній будці напроти будинку Фанні. Нам треба забрати її звідси. Ви можете приїхати? Тепер вона справді у паніці.

— На це є причини?

Я поглянув через вулицю на старий багатоквартирний будинок і прикинув, скільки тисяч усяких тіней копошиться там від горища до підвалу.

— Цього разу таки є.

— Ідіть до неї. Вартуйте. Я буду там за півгодини. Нагору не підніматимусь. Умовте її спуститися, хай йому чорт, і ми відвеземо її до мене. Біжіть.

Констанс так хряснула слухавкою об апарат, що я кулею вилетів із будки й мало не вскочив під машину, яка саме проїздила вулицею.

Із того, як я постукав, Фанні зрозуміла, хто прийшов. Вона широко розчахнула двері, і я побачив майже знавіснілу слониху, з безтямними очима і розпатланим волоссям, що поводилася так, наче їй щойно з гвинтівки прострілили голову.

Я посадовив її назад у крісло й відчинив холодильник, гарячково міркуючи, що їй краще зарадить — майонез чи вино. Мабуть, вино.

— Ось, випийте, — звелів я і раптом помітив, що позаду, в дверях, стоїть мій водій: він піднявся за мною, думаючи, що я пройдисвіт і хочу втекти, не заплативши.

Я схопив майонезну банку з двадцятип’ятицентовиками й подав йому.

— Цього вистачить?

Він швидко прикинув на око, цмокнув язиком і вибіг, брязкаючи монетами в банці.

Тим часом Фанні вже допивала своє вино. Я знову наповнив її келих і сів чекати. Нарешті вона заговорила:

— Ось уже дві ночі хтось ходить у мене під дверима. То прийдуть, то підуть, то прийдуть, то підуть, і не так, як завжди, а спиняться, постоять, подихають… О Боже, що їм треба серед ночі під дверима старої, гладкої і немічної оперної співачки? Не хочуть же вони мене зґвалтувати, га? Хіба хтось ґвалтує підтоптаних двохсоткілограмових сопрано?

На цю думку вона почала сміятися, та так, що аж заходилась і задихалась, і я вже не знав, чи то в неї істерика, чи такий вибух веселощів із власного дотепу. Щоб припинити цей сміх і змінити колір її обличчя, мені довелося постукати їй по спині, а потім дати ще келих вина.

— Ой-ой-ой! — відсапувалася вона. — Як приємно посміятися! Хвалити Бога, що ти приїхав. Ти ж захистиш мене, правда, любчику? Пробач мені, що я ото сказала. Звісно ж, не ти привів сюди те страхіття й не залишив у мене під дверима. Мабуть, це просто лихий і голодний собака Баскервілів сам приходить сюди, щоб лякати бідолашну Фанні.

— А ви пробачте мені, Фанні, що я не сказав про Джиммі, П’єтро і Сема, — промовив я і за одним духом вихилив свій келих. — Просто не хотів навалити на вас стількох лихих вістей одразу. А тепер слухайте. Через кілька хвилин до будинку під’їде Констанс Реттіґан. Вона хоче, щоб ви кілька днів перебули в неї і…

— Знову таємниці! — вигукнула Фанні, витріщивши очі. — Відколи це ти з нею спізнався?.. Та й однаково не буде з того добра. Мій дім тут. Якщо я поїду звідси, я пропаду, просто вмру. Тут мої платівки…

— Ми заберемо їх із собою.

— Книжки.

— Я знесу їх униз, до машини.

— А майонез… у неї такого немає.

— Я сам вам купуватиму.

— І місця в неї