Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Вистачить, Фанні, навіть для вас.

— Вона…

І отак воно тривало, аж поки я не почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.

— То що — ні, Фанні?

— Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, — весело відказала Фанні.

— Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?

— Любчику мій, із Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…

Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.

Двері кімнати Фанні зашерехтіли у своїй рамі.

І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.

Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі у довгу ущелину коридору — з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.

Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері у рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз — старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.

У коридорі, певна річ, нікого не було.

Хоч би хто там приходив, якщо й справді хтось приходив, він притьмом зачинив двері й чкурнув чи то до парадного, чи то до чорного ходу, туди, звідки до будинку невидимим потоком линула ніч і безконечний звивистий струмінь вітру, що ніс із собою спомини про речі спожиті й речі викинуті, про речі жадані й речі нікому більше не потрібні.

Мене поривало чимдуж загукати в ті порожні коридори, викрикнути те, що я хотів викрикнути на нічному березі перед мавританським фортом Констанс Реттіґан. Іди геть. Дай нам спокій. Може, як на вигляд, ми й заслужили смерті, але насправді це не так.

Та я закричав у порожнечу:

— Ну годі вже, діти! Розходьтеся по своїх кімнатах. Ну ж бо, йдіть звідси! Отак, молодці.

Я почекав, доки уявні діти розійдуться своїми кімнатами, тоді повернувся, зачинив двері й фальшиво всміхнувся.

Фанні заспокоїлась. Чи вдала, ніби заспокоїлась.

— Із тебе вийде добрий батько, — із широкою усмішкою мовила вона.

— Та ні, такий самий, як і всі батьки, нерозсудливий і нетерплячий. Тим дітлахам давно слід було дати трохи пива й покласти їх у ліжка. Вам краще, Фанні?

— Краще, — зітхнула вона.

Я підійшов і обняв її.

— Усе минеться, — сказала вона. — А ти йди собі. Усе гаразд. Як ти сказав, тим дітлахам давно пора спати.

«Яким дітлахам?» — мало не бовкнув я, але вчасно похопився. Ну звісно, дітлахам…

— Отож Фанні спокійна, і ти можеш їхати додому. Бідолашний хлопчик. Перекажи Констанс, що я їй дуже вдячна, а втім, можеш і не переказувати, хай сама якось приїде, гаразд? Місіс Гутіерес пообіцяла прийти перебути цю ніч зі мною, вона спатиме на тому ліжку, я ж ним уже тридцять років не користуюсь, уявляєш собі? Я не можу спати лежачи, мені тисне груди. Місіс Гутіерес скоро прийде, а ти дуже милий, любчику, що приїхав мене навідати. Тепер я бачу, який ти добрий, ти ж тільки хотів уберегти мене від жалю за нашими друзями знизу.

— Це правда, Фанні.

— І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?

— Немає, Фанні, — збрехав я. — Тільки власне глупство, розчарування й туга.

— Боже мій, — мовила вона. — Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.

— За це мене не раз били хлопці у школі.

Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:

— Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.

— Куди заглянути?

— У холодильник, — загадково сказала Фанні. — Ні, не смій!..

Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок із варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.

— Ти не мав права дивитися, — дорікнула мені Фанні.

— Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.

— А тепер я тобі нічого не скажу, — обурено мовила вона. — Не треба було туди лізти. Хочу тільки сказати: може, це я винна, що воно з’явилося в домі.

— Воно, Фанні? Воно, воно…

— Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.

— То сама чи ні? — закричав я, нахиляючись до неї.

— Ти що, більше не любиш мене?

— Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О Боже, Фанні…

— Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй, — але на очі їй уже наверталися сльози.

Мені було несила терпіти далі.

Я відчинив двері.

У коридорі — мабуть, уже не одну хвилину — стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.

— Я зателефоную вам завтра, Фанні, — сказав я.

— Ну звісно, що зателефонуєш, і Фанні буде жива-здорова!.. Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого… Чи знайду я кімнату Генрі?

Я постукав у двері.

— Хто там? — озвався Генрі, замкнений у кімнаті.

— Хто там каже, хто там? — спитав я.

— Хто там каже, хто там каже, хто там? — промовив він і несамохіть засміявся. Потім згадав, що йому боляче. — Це ви?

— Генрі, впустіть мене.

— Зі мною все гаразд, ото тільки впав зі сходів, і все, мало не вбився, і все, але дайте мені побути тут замкненому. Завтра я вийду, а ви молодець, що згадали про мене.

— Що сталося, Генрі? — спитав я біля замкнених дверей.

Генрі підійшов ближче. Я відчув, як він сперся на двері, наче людина, що говорить крізь заґратоване віконце сповідальні.

— Він підставив мені ногу.

— Хто, Генрі?

— Він. Той сучий син підставив мені ногу.

— Він щось сказав? Ви напевне знаєте, що він справді там був?

— А як я знаю, що вгорі на сходах увімкнене світло? Я відчуваю. Тепло. Угорі, де він стояв, було аж надто тепло. І звісно, він дихав. Я чув, як він утягує повітря й тихенько випускає його. Він нічого не сказав, коли я підійшов близько, але я чув, як билось його серце: гуп, гуп, а може, то було моє. Я подумав собі: прослизну тихенько, він і не помітить. Сліпий чоловік