Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Тих, що з короною на голові, просимо не зголошуватись…»
«…і напам'ять знати алгоритм прибирання».
«Господарі є інтелігентною родиною, і вимагають від помічниці, щоб кожної хвилини думала про престиж».
Одна вакансія — просто порвала. Щоправда, шукали не економку, а вигулювача (чи можна так сказати? але ж саме так написали!) для двох псів у денні години. Обов'язки наймач виклав детально, чи не похвилинно. І ось, наприкінці: «…необхідно добре вимити лапки і можна прощатись».
— Кому саме? Лапки — кому вимити? Псюрам? Ні, напевне, собі! Бо тут, раніше — про дії цього претендента у вигулювачі…
— Досить іржати, Зайцю… Там, у котеджі, й справді доведеться щось робити. Не знаю, як упораюсь.
Вони з Бончуком детально обговорили обов'язки псевдослужниці. Приходити зранку, товктися до вечора. Аби заглядати в усі кутки, спостерігати за тутешнім буттям — робити поточне прибирання, щось куховарити. Від генерального прибирання будинку Лобода відмовилася навідріз: не вміє, й просто сил не вистачить. Бонк знітився, заметушивсь:
— Та я ж… Не насправді в прислуги тебе, ти ж панімаєш…
За його словами, Ася погодилася прийняти у подарунок від хрещеного оплату хатньої робітниці. Відповідно й уважається, що рекомендації Бончука цілком достатньо, він платить, він і знайшов, кого треба.
Нібито, цей її хлопець, що там живе, Роман — ось він сприйняв ідею без захвату. Але супроти Бонка не попер: Бончук каже, він набивається у його фірму, ту, маленьку, туристичну. Менеджером.
— Плюнути нема куди від менеджерів! Прикинь, вчитись на управителя. Управителя чого? Діла канкретного не знають, отраслі ж різні, а вони будь-де тільки фиркають у безкінечні кофє-кофє, фирчать — «креатиффф»…
— А взагалі, що він за один, цей Роман? Він — уже київське знайомство вашої Анастасії?
— Нє. Взагалі-то киянин, але щось там ще з Кракова в них. Він також якийсь там родич цього діловара, ну, Дідуха. Вроді, що не кровний, з якогось бабського боку. Не кровний, ага, в принципі, женитись — може.
Бонк вимовив це «женитись» з такою наполоханою міною, що Лобода подумки посміхнулася: справжній батечко-квочка. Такому хоч золотого хлопця покажи, йому здаватиметься, що ніякий не зробить затишного садочка для його квіточки. Бо квіточка ж так і залишилася для такого — манюнею з дитячої фотки. Тим часом, ага, точно, Анастасії — уже 27…
* * *
Лікарка не збрехала. Біль у спині вщухав від хитрих порошків з дня на день.
Зниклі сходинки перестали зяяти моторошною пусткою. Ромко подзвонив їй з міста, сказав, що замовив теслю, хай вона впустить.
Відремонтувати сходи, щоправда, набивався Едик. Він що не день ошивався на Осокорках, і, почувши, що їй ніколи, бо чекає на майстра, визвався не те, щоб допомогти, а підзаробити. І хай би! Хай би полазив сходами на карачках. На її очах. Хай би вона — наглядала, казала б, що нерівно, що не до ладу. Хай би отримав гривні з її рук. Може, припинив би нахабство, припинив швендяти, й кожного разу намагатися вщипнути словом.
Проте, Ромко замовив майстра. Значить, так і буде.
Але ремонт все одно виглядав латкою, бо колір деревини не співпадав з іншими сходинками. Тесля невдоволено зауважив, що господар не вважав за потрібне сказати, якого саме кольору дошки потрібно приготувати.
Отже, тепер, піднімаючись чи спускаючись, та що там, просто кидаючи обережний погляд у бік стрімких сходів, Ася повсякчас згадувала про те, що сталося тут.
А що сталося, і правда, що ж сталося тут насправді? Тесля дивувався: як це, мовляв, могли поламатися нормальні дерев'яні плити? До речі, досить якісні.
— Вас найняли для того, щоби ви зробили дві нові сходинки…
Вона, як то казав дядьо Дзюник, хотіла поставити того типа на місце. Вагалася між «найняли» та «запросили». І майстер помітно образився. Вимірював й прикручував мовчки. Аж на прощання кинув: «Усе міцно. За свою роботу я відповідаю. Міцно, та у кутках старих сходинок, знаєте, не так, щоб дуже чисто. Видно, господар у вас не дуже прискіпливий, правда ж?»
Отак. Її прийняли за хатню робітницю?.. Того ж дня Ася зателефонувала хрещеному. Погодилася на його пропозицію, ту, що висунув напередодні — найняти жінку для господарства.
Спина — так, майже в порядку. Не про цей біль видзвонює латка на сходах.
Як сталось, що вона геть не пам'ятає? Ні падіння. Ні того, що на гуркіт вискочив Ромко. Ні як провадив він її до ліжка. Ні-чо-го.
Кому розповісти про провалля? Не на сходах — у мозку? Про своє забуття вона бовкнула лише Ромкові. Він пізніше не нагадував, напевне, не звернув уваги. Дяді Толіку сказала, що впала, поковзнувшись, про зламані сходинки не розповідала. Він дивувався: мовляв, ви що там, на сходах витанцьовували? Помовчав. Потім прогудів, мов до себе самого: «…Та нєт. Не думаю, щоб билися. Той не з тих, що…»
Ніхто не знає. Асі ж кортить, щоб її пошкодували. Виринає змазана, потім все чіткіша картинка. Вона гепнулася з якогось парканчика на Трухановому острові. Плаче. А дядя Толік дмухає на колінко, говорить смішне, отак: «У вовка — заболіло, в крокодила — заболіло, в Асі — перестало». Чи татко говорить це? Чи, стривайте, так-так, обоє?
Але ж — шкодували через ранку на тілі? А якщо це — справжня, як казали у школі, вавка в голові?..
Цікаво, чи мама б підказала тут щось? Навряд чи. Та й… Занадто далекі вони. У одному місті, ну, то й що з цього?
* * *
І настав перший будень хатньої робітниці Нелі. Звичайно, що настав. Куди йому подітись?
Лобода їхала метром, добре, що з Лозняків — недалеко. На «хвостату» тепер свою голову вдягла Зайцеву бейсболку, сіру, хоча не любила тягати щось на голові. Та це вона-Соломія не любила. А Нелі чого ж би й не вдягти? Начепила окуляри від сонця. Куплені вчора, навмисне, геть незвичної для себе форми. Тут уже не стільки перевтілювалась у Нелю, скільки не хотіла, щоби дорогою її пізнав хтось зі знайомих. Нащо пояснювати щось, і, в принципі, що пояснювати? І там, на незліченних вулицях Садових, хай звикнуть до саме такої тітки.
Зупинка «Славутич». Саме від неї, не від попередньої — «Осокорки», й треба починати занурюватись у котеджні вулички. Соломія на мить спинилася. Озирнутися назад — там гуде-гримить широченне шосе, височіють багатоповерхівки на його протилежному боці. А тут, за два кроки — ніби райцентр. Причім, що впадає у вічі відразу ж —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потопельник у рожевих рукавичках», після закриття браузера.