Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

376
0
27.06.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Де твій дім, Одіссею?" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 60
Перейти на сторінку:
якби ти підсунув провідникові в потязі аркуш звичайного паперу, він сприйняв би його за твій проїзний квиток. Принагідно застерігаю тебе від таких експериментів на майбутнє».

Вокзал (продовження)

Коли розмова закінчилася, я звернув увагу, що вже не біжу, а йду, так як ішов перед тим, коли вирішив зателефонувати. Але чому я йду на вокзал, якщо до відправлення поїзда море часу — вже не Чорне, але, хай йому грець, — Азовське?

Так, то була образно висловлена правда — врамлена в образ, наче діамант в оправу, але й це, мабуть, стилістична фігура, бо про які діаманти могла бути мова в людини, в якої валіза в камері зберігання й наплечник на плечах, так-сяк прикритий вилинялою і протертою до останньої нитки найковою футболкою, добутою колись давно, в солодкі часи дошкульного сновигання з контейнера, поставленого на розі вулиць Панської і Паваротті допомогово-харитативним об’єднанням «Побожна Самара» для збирання вживаного, але ще не зужитого одягу, ковдр, спальних мішків для жертв стихійного лиха, спричиненого зсувами, землетрусами, повенями, цунамі і, врешті-решт, просто людською глупістю.

В такому способі добування одягу ми, безхатченки, не вбачали чогось антизаконного, вважаючи себе жертвами стихійного лиха, яке називається хитромудрим словом УРЯД, хоч, може, воно називається й не так заплутано; нам також належало право на допомогу, ґарантоване «Універсалом національної єдності», проте йти до самовдоволених керівників доброчинних установ і просити їх відчинити скриню, давши нам дві-три хвилини у ній попорпатися, ми вважали у падло.

Так ми добували, що і як могли. В жарґоні, яким я тоді користувався, це називалося «ловити рибку». Отож, як і всі інші, я ловив рибку, примовляючи: ловися рибко, велика й маленька, така й інакша, бо іноді мені підходило S, іноді M, іноді L, зате XL і тим більше XXL перетворювали мене на покликане відстрашувати опудало.

Опудало

Воно стояло посеред городу, і навколо нього не було жодного деревця, лише загорнена в землю бульба і повстромлюване туди ж насіння соняшника та кукурудзи. Він дбайливо обробляв свою латку, пенсіонований механік розкраденого приватизаторами заводу. Вони обробляли її вдвох, доки жила вона, і любо було глянути — лише нікому було дивитися, не було нікого, хто б міг стояти і милуватися: ні вони, ні кожне з них поодинці не мали дітей.

Відколи вона переставилася і її відспівав хрипким голосом дяк, він гарував сам, від останнього снігу до першого, вельми тяжко переживши втрату, проте не схибнувшись — життя загартувало його. Став, одначе, частіше забувати, іноді не знав, де знаходиться, і тоді йому було пекуче соромно, що про нього подумають, тож удавав, що нічого не сталося і він лише зупинився перевести подих, помилуватися небом, деревом, парканом, барвінком.

Одного разу йому навіть здалося, що заблукав у райський сад, Едем, — той, про який він читав, що там світло і добре. Він злякався й заметушився, що опинився в Раю у руб’ї, в якому ходив подвір’ями, вишукуючи порожні пляшки, не висповідавшись і без причастя. Цвірінькали амадинки — їхній щебет нагадував фітькання горобців, тільки на нону умиротвореніше. Він ішов між чудернацьких дерев, і ті нагадували йому липи і буки, клени й каштани, на окремих висіли кетяги, схожі на кетяги бузини і горобини, лише росли вони, здавалося, трішки бадьоріше. І трава буяла в Раю — зеленіша і, може, густіша, але так схожа на ту, що на Землі. І защеміло йому на мить на серці. Ні, не те щоб він захотів назад, просто до чого звикаєш роками, з тим отак легко не візьмеш і не розлучишся.

Раптово і несподівано він опинився в звичайному парку, в якого з Раєм було не більше спільного, ніж у черепків із новим гладущиком. Сумно та невесело почвалав він назад додому, і в торбі-дротянці калатала пара знайдених перед тим пляшок. І подався він на город. І забув, куди їде і що вже вечоріє. І був він єдиним пасажиром дизельного вагону з обхруманими спинами твердих дерев’яних лав, і гуляв салоном вітер, і деренчали шматки бляхи, що повідклеювалась і повід’єднувалася. І дивувався він, що їде. І дивувався, що вже не їде, а стоїть. І дивувався, що стоїть, а дерева обабіч їдуть. Куди вони їдуть?

Та ось дерева зупинилися, він сам відкрив собі прихилені двері і вийшов. Не знав, нащо і де вийшов. Вийшов, та й усе. Ішов, полями й ярами. Ішов, і світив місяць. І, йдучи, побачив він раптом її, так як її змальовують у книжках. І здалося йому, що вона піднімає косу. І здалося йому, що заноситься нею на нього. «Ось це і все, — сказав він собі. — Так закінчується життя. Її постаттю, явленою поперек шляху. З занесеною косою і якогось дідька в дірявому брилі».

Що це було?

«Так що це було?» — повторив він з наполегливістю, не приховуючи притиску. «Оповідання, — знизав я, насилу стримуючись, плечима. — Сильветка». — «І ти хочеш сказати, її написав письменник?» — «А хто ж іще?!» — зойкнув я.

Вокзал (продовження)

До відправлення було справді дві з половиною години. Вже посередині дороги, яку саме переходив, я повернувся назад, доки вже не горіло, але ще блимало зелене світло для пішоходів, тоді як збоку із наростаючою загрозливістю гуркотіли мотори автомобілів, ладні рвонути, як тільки червоне перемкнеться на жовте і ще задовго до того, як спалахне зелене, їхнє зелене. Їхнє зелене червоне для мене, почав я наспівувати на мелодію популярної пісеньки.

Я давно мріяв зашкіцувати кілька будинків, які щоразу вражали мене своєю сміливою архітектурою і щоразу щось опинялося на заваді; заховані від туристичного ока кількома кварталами, обіч від екскурсійних маршрутів, оточені сквериками й алейками лип і каштанів, вони стояли мовчазно й велично, вряди-годи відчинялися автоматичні ворота, обладнані камерою зовнішнього спостереження, виїжджали автомобілі, зрідка лімузини, іноді з дипломатичними номерами.

Я витяг з наплечника блокнот і олівець, які завше носив при собі, я став спиною до сонця, в затінку старої липи, що відцвіла і виднілися дрібні горошини плодів, нагадуючи духмяний перець, на мене найшли спокій і та чудернацька повільна легкість, яка робить буття стерпним і навіть бажаним і яку зазвичай називають споглядальною, схожою на стан, подібний до медитації, коли той, хто медитує, зникає і розчиняється, відривається від землі і зависає в повітрі, тримаючи в складених човником долонях келих чарівної квітки; я медитував із блокнотом, закинувши кілька списаних аркушів, як закидають волосся в інстинктивному прагненні сподобатися, й олівцем

1 ... 44 45 46 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"