Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Перепочивши, Тамара пішла до будинку, перевдягнулася. За кілька хвилин вона почула, як біля подвір’я пригальмувала автівка Слави.

— Заїдемо до магазину? — промовила Тамара, сівши до машини.

— Звісно! Я з порожніми руками, тож так і сподівався, що дорогою заскочимо до супермаркету, — погодився він. — До речі, ви казали, що в сестри є дитина. Я не знаю, якого вона віку й хто саме, тож хотів запитати вас, Томо, що краще взяти їй на подарунок.

— Саме про це я й хотіла вас попередити. Я не можу наразі все вам розповісти, але... Дитина — це дуже болюча тема для сестри. Зараз вона сама вдома, тож купимо щось солодке до чаю й усе, — сказала Тамара.

— Зрозумів.

— Будь ласка, не згадуйте про дитину, — попросила жінка. — Я потім вам усе поясню.

— Нехай буде так.

Вони зупинилися біля супермаркету, і чоловік попередив, що сам усе купить. Тамара запротестувала, але Слава не поступався, і жінка лишилася в автівці. Чоловік повернувся з пакунками, поставив їх на заднє сидіння, і за десять хвилин вони вже були біля дверей Галиної квартири.

— Доброго дня! — привітався Слава, коли відчинилися двері.

Перед ним стояла жінка, дуже схожа на Тамару, хіба що трохи нижча на зріст і з іншим кольором очей: Тома мала сині очі, як її мати, а Галина — карі. Чоловік мимоволі зупинив погляд на руці жінки.

— Прошу! — промовила господиня квартири та пройшла вперед, накульгуючи на праву ногу.

Гості ступили до кімнати, сіли на диван.

— Ось тут я живу! — почала розмову Галина та відрекомендувалася: — Сестра красуні Тамари.

— Дуже приємно! — відповів чоловік. Він хотів протягнути руку для привітання, але зрозумів, що схибив, — у жінки не було кисті правої руки. — Слава!

— Славо, а ви відразу роздивіться мене, — порадила Галина. — Зверніть увагу, що я не маю з народження правої руки, а також — ноги!

Галина закотила холошву штанів, оголивши протез ноги.

— Галю, навіщо ти так?! — дорікнула їй Тамара.

— Щоб людина роздивилася моє каліцтво й уже не лякалася! Бачите, ми народилися з Томою одного дня, але так сталося, що одній із нас дісталося все найкраще, а мені... Навіть руки та ноги не вистачило! — з іронією та сумною посмішкою на обличчі говорила Галина. — Славо, тепер ви зручніше почуваєтесь?

— Я тут дещо прикупив, — змінив тему чоловік. — Ось візьміть! — Він подав пакети.

Галина дістала з одного торт.

— Київський?

— Так, — кивнув він головою.

— Мамин улюблений, — зауважила Тамара.

— Я знаю, — промовив Слава.

— Бачу, що нам є що згадати! — уже зовсім іншим тоном сказала Галина. — Іду готувати каву!

— Я тобі допоможу! — зголосилася Тамара та пішла за сестрою на кухню.

Чоловік оглянув кімнату. Скромно, але чистенько. І жодної світлини, як і в сестри. На стіні висіли якась картинка з пейзажем озера, настінний календар із червоним квадратиком бігунця, саморобний янгол і... все.

Вони пили каву та згадували матір сестер. Славі довелося знову повторити те, що вже розповідав Тамарі про Елю. Скидалося на те, що сестрам і досі не вистачає материнської любові. Вони були різні, хоча зовні схожі. Галина — нервова та різкіша за свою спокійну й урівноважену сестру. Слава подумки відзначив, що Тамара — майже копія своєї матері, а ось Галя — інша.

Попрощавшись із Галиною, Слава повіз Тамару додому. Він помітив, що жінка розгублена та сумна. Зупинившись біля квіткового кіоска, він вийшов і купив для неї букет квітів. Тамара всміхнулася, але усмішка її була такою самою сумною, як і вона сама.

— Дякую! — сказала вона, приймаючи квіти. — Але навіщо?

— Заради того, щоб ви частіше усміхалися! Ви знаєте, що у вас гарна усмішка?

— Так. Мені Марк говорив.

— Коли ви усміхаєтесь, то стаєте дуже схожою на свою матір.

— Справді?

— Так!

— Славо, чи не змогли б ви поїхати зі мною на кладовище?

— Звісно, міг би!

— Сьогодні ми багато згадували маму, тож мені захотілося її провідати, — пояснила жінка.

До могили вони пішли разом.

— Привіт, матусю! — мовила Тамара й завмерла.

— Щось не так? — запитав Слава, уловивши Тамарину розгубленість.

— Квіти, — вказала вона пальцем. — Хтось приніс на могилу квіти. Це не я!

— То, може, сестра?

— Так! Напевно, Галя.

Тамара негайно зателефонувала сестрі та запитала, чи не була вона днями на кладовищі. Галина відповіла заперечно.

— То не Галя, — озвучила почуте по телефону Тамара, а сама не могла відвести погляд від білих лілій, що трохи прив’яли, але не втратили своєї краси. — Хтось знав, які квіти вона любила.

— Я знаю, але, Томо, запевняю вас, що то не я їх сюди приніс. Ви мені вірите?

Тамара мовчки поклала букет, який подарував їй Слава, на материну могилу, а потім поглянула на могилу чоловіка... Там лежав такий самий букет, як і на маминій.

— Це вже цікаво! — не стрималася вона, наближаючись до могили Марка.

— І тут квіти, — зазначив Слава.

— І знову лілії!

Тамара помітила, як уважно вдивляється Слава у портрет на могилі Марка.

— Що цікаве ви там побачили? — запитала вона його.

— Мені здалося, що я десь бачив цього чоловіка, — задумливо зізнався Слава.

— Усе може бути! Марк виріс у цьому місті, ви також тут колись жили.

— Так-так! — розгублено протягнув чоловік. — Нам іще не час іти?

— Уже йдемо, — зітхнула Тамара. — Краще б ми сьогодні не завертали сюди.

— Чому?

— Іще одна загадка додалася.

— Томо, ви про що?

— Та так, про своє, жіноче. — Жінка усміхнулася самими кутиками вуст.

Тамара навіть не підозрювала, що здалеку за ними потай спостерігає якийсь чоловік.

Розділ 51

День для Лізки тягнувся неймовірно довго. Коли поралася на грядках, час спливав швидко. Тепер же, після дощів, земля була вогкою, поливу не потребувала, а сапати ніяк, бо ноги вгрузають. Микола погодував цуценя й допомагав жінці