Читати книгу - "Клавка"

Він підніс їй кришталеву цукерничку.

Вона взяла кілька бубликів.

«Ні, він точно не міг!» — іще раз рішуче заявила собі подумки Клавка.

Вона зиркнула на годинник. Стрілки показували шосту п’ятнадцять.

Клавка напружилася: поки вона доїде, поки приготує все до початку вечірнього засідання… Хоч би не запізнитися!

— Я вже закінчую, Клавочко, — знову прочитав її думки Бакланов.

Вона заспокоїлася. Це було слово мужчини. ЙОГО слово.

— От і все! — нарешті сказав він, простягаючи їй папку.

— Що передати Олександрові Євдокимовичу? — запитала Клавка.

— Нічого, я сам йому передзвоню! — відповів той.

«От не до речі бовкнула! Хіба мусить він ділитися з секретаркою своїми думками з приводу важливої державної справи?»

— То я піду? — невпевнено спитала вона.

— Виробнича травма? — замість відповіді пожартував він, показуючи на її перебинтований палець.

Клавка посміхнулася.

— І це? — він показав на блузку.

Клавка глянула собі на груди… От сором! Крім рукава, ще й тут пляма від друкарської стрічки! Це ж вона перед ним… І перед «мадам халою»… в такому вигляді!.. Жах!

І саме в цей момент Олександр Сергійович дав їй легенького щигля по кінчику носа. Так роблять діти, коли жартують: «У тебе пляма на сорочці!» — «Де?» — «У тебя на бороде!»

Клавка посміхнулася.

Бакланов поплескав її по плечу:

— До вечора!

— До… — затнулася вона. — До побачення!

Розділ 11

Першим на вечірньому засіданні мав виступати Рильський.

Зайшовши в зал, Клавка побачила свого обожнюваного Максима Тадейовича у президії. Тримався він достойно, здавалось би, зовсім не хвилювався. Але Клавка його добре знала. За маскою спокою і добродушності ховалася величезна робота над собою.

— Слово має Максим Тадейович Рильський! — оголосив Іван Ле.

«Ти тільки посміхайся!» — пролунали в неї у вухах, як наяву, слова Катерини Миколаївни, його дружини. Клавка вже не пам’ятала, в якій ситуації вона їх чула, але в неї в голові закарбувалася картинка, як Рильська при цьому поправила комір на чоловіковій сорочці.

Максим Тадейович вийшов на трибуну, всміхнувся і почав доповідь:

— Тридцять років радянської влади святкуватиме вся наша земля…

Він, здавалось, і справді не хвилювався.

Зате Клавка нервувала.

«Піду до машиністок, краще стенограму почитаю пізніше… Я і без того знаю, що він говоритиме».

Його виступ, як і завжди, буде побудований на тому, щоб хвалити інших, а якщо й критикувати, то себе. Він обов’язково похвалить Тичину, Бажана, Сосюру, Первомайського, Гончара. Похвалить зухвалого молодого прозаїка, який критикував його на нараді молодих авторів. Це така його тактика, випробувана у багатьох словесних боях. Насправді це «підступний» хід Максима Тадейовича, або, як називає його Єлизавета Петрівна, «хід конем». У такий спосіб він не просто обеззброює критикана — це було б надто просто. Він його, свого опонента, прирікає на довічні докори сумління! «І колись, через тридцять років, — фантазувала Прохорова, — він, вже сам будучи старичком, співатиме йому, Рильському, дифірамби — чи у виступах, чи у своїх мемуарах, і тим солодші вони будуть, чим мерзенніше він виступав проти нього у сорокових. І при цьому ніхто не зможе звинувати його в нещирості…»

Клавка зайшла у машбюро. Машиністки чекали на повернення першої стенографістки.

…У своїй доповіді Максим Тадейович може зачитати щось із Бєлінського і Добролюбова або статтю Леніна про Льва Толстого, — він любить це діло, — йому навіть дорікають, що він це робить, аби делікатно уникнути цитування Сталіна, Молотова, Жданова, Кагановича…

А потім прийде час для критики. Критикувати треба, це навіть не обговорюється. Така установка партії на сьогодні. Не критикувати — значить зігнорувати партійні вказівки. І Максим Рильський також критикуватиме. Для цього він має свою заготовку: «Критика буває позитивною і негативною». Усю негативну критику він спрямує на самого себе: «Ідеалізація в моїх творах, безумовно, є, і її треба рішуче позбуватись». І додасть щось на зразок того, що його ідеалізацію старих українських діячів можна пояснити умовами виховання і середовища, в якому він виріс. Це, звичайно, — скаже він, — не виправдання, а лише пояснення. Ну, і тепер годиться таку тенденцію засудити. Так, цілком можливо, що він скаже: «Я з усією гостротою це засуджую». Але скаже так, що ніхто не повірить, що він справді відрікається від своїх спогадів про Антоновича та інших батькових друзів. От є таке у нього: сказати так, щоб слухачі чули не текст, а підтекст і навіть під-підтекст.

Стали приходити одна за одною стенографістки і надиктовувати друкаркам виступ Рильського. Клавка автоматично виправляла їх, якщо траплялися русизми чи перекручення, — стенографістки були російськомовні. Слухаючи їхню диктовку для машиністок, Клавка посміхалася сама собі. Вона майже вгадала текст виступу Максима Тадейовича. Шкода, що друковане слово не зафіксує всієї гами підтекстів, зашифрованих повідомлень, натяків, езопівської мови, що звучатимуть на цьому Пленумі. Можливо, це й на краще. Папір з машинописним текстом — холодний, мовчазний, байдужий — вбереже багатьох письменників. Бо на ньому не видно міміки, гнівних і винуватих поглядів, заминок, іронії, скепсису. Бо на ньому не видно мови тіла. Прочитуватиметься лише вимовлене, а не те, що малося на увазі, а в залі зрозуміють якраз друге.

От і все. Остання стенографістка додиктувала останні речення виступу Максима Тадейовича.

Клавка подивилася на годинник: може, повернутися до зали? Хто там перший у списку доповідачів?

Підсуха[46], Ільченко[47] — молоді автори.

Нутром Клавка відчувала, що ці Рильського і Яновського не зачіпатимуть, — можна піти послухати, примостившись біля стенографістки. Але якщо не Рильського і не Яновського, то кого ж? Адже критикувати треба, така настанова сьогоднішнього Пленуму. Власне, заради цього він і зібраний. І це всі розуміють. Значить, і вони критикуватимуть.

Кого ж?

Ну, безпрограшна ціль — Новиченко. Взагалі прозаїки і поети, тим більше молоді, критиків не люблять. А тут іще такий промах Леоніда Миколайовича: все, що він хвалив — Рильського, «Нарис історії української літератури», Яновського, — все «забраковано» зверху — НИМ. (Клавка дуже сподівалася, що це все-таки не Олександр Сергійович). І хоч Леонід Миколайович і керує партійною організацією Спілки — а ця посада є номенклатурною в ЦК, — це не захистить його від нищівної критики. Он його попередник — Іван Демидович Золотоверхий, який був парторгом за Максима Тадейовича, — його теж ніхто не пощадив: уже півроку, як зняли з посади, а ще й досі топчуться по ньому.

Окрім Новиченка, хто ще може потрапити під приціл критики молодих авторів? Згадавши сутичку Ільченка з Малишком у фойє перед Пленумом, Клавка