Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Пізніше, коли Кораліо поринуло в сон, він вийшов разом з Біллі на безлюдні вулиці. Їхні піджаки роздувались, як повітряні кулі. Друзі ходили по Кальє Гранде, старанно засіваючи пісок реп’яхами; засіяли всі стежки, не обминули й траву поміж безмовними будинками. Потім перейшли на бокові вулички й провулки, не пропустивши жодного закутка. Вони віддали належне кожній місцині, куди тільки могла ступити нога чоловіка, жінки або дитини. Не раз вони повертались до консульства поновити колючі запаси. Тільки перед світанком вони спочили із спокійним серцем, як спочивають великі полководці перед переможною битвою, яку вони так старанно готували. Тепер вони могли спати, знаючи, що посіяли свої реп’яхи так само ретельно, як сатана сіяв плевели, й так само наполегливо, як Павло саджав виноград.

Коли зійшло сонце, зібрались торговці, що продавали м’ясо та фрукти, й порозкладали свій товар у невеличкому критому ринку та навколо нього. Ринок був кінець міста, недалеко від берега; сівачі реп’яхів туди не дійшли. Вже давно минула година, о якій починають сходитись покупці, але ніхто не приходив. “Que hay?”[134] — вигукували торговці, звертаючись один до одного.

У заведений час із кожної глиняної хати, критої пальмовим листям, із кожної хижки під трав’яною стріхою, з кожного патіо[135] повислизали жінки — чорні жінки, коричневі жінки, червоношкірі, лимонні, мишасті, жовті, червоно-бурі. Всі вони поспішали на ринок — закупити для своєї сім’ї денний запас касави[136], бананів, м’яса, птиці та маїсових коржів. Всі вони були з декольте, з голими руками, босі, в спідничках трохи нижче колін. Флегматичні, волоокі, вони ступали з порога на вузеньку стежку або на м’яку вуличну траву.

І от найперші з них заверещали, й кожна швидко підняла одну ногу. Ще трохи — й кілька жінок, тривожно закричавши, посідали на землю й почали шукати невідомих уїдливих комах, що пожалили їм ноги. “Que picadores diablos”[137] — гукали вони одна одній через вузенькі вулички. Деякі перейшли на траву, але й там їх жалили та кусали дивовижні колючі кульки. Вони теж попадали додолу, в траву, і їхнє голосіння злилося з голосінням тих, що сиділи на голому піску. У всьому місті чулося жалібне жіноче белькотіння. Торговці на ринку все ще не могли зрозуміти, чому не видно покупців.

Потім на вулицю вийшли владарі землі, чоловіки. І вони почали стрибати, витанцьовувати, шкутильгати та лаятись. Одні застигли на місці, безтямно озираючись, інші нахилялися, щоб спіймати ворога, який шпигав їх у п’яти та кісточки. Дехто заявляв уголос, що це отруйні павуки невідомої породи.

А далі повибігали й діти, щоб розпочати свою ранкову метушню. Тепер до загального галасу приєдналось квиління окульгавілих малюків, покусаного реп’яхами дитинства. З кожною хвилиною нового дня жертв усе більшало й більшало.

Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас вийшла, як звичайно, із свого високоповажного дому купити свіжого хліба в panaderia[138] насупроти. На ній була квітчасто-жовта атласна спідниця, батистова сорочка, вся в зборочках, а на плечах — мантилья іспанської роботи. Її лимонно-жовті ноги — лишенько! — були босі. Виступала вона велично, бо хіба ж її предки не чистокровні арагонські ідальго? Вона ступила три кроки по оксамитовій травичці й наступила аристократичною п’ятою на купку реп’яхів, що їх розкидав Джонні. Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас заверещала, мов дика кішка. Вона обернулась, упала на коліна й поповзла — так, поповзла по-звірячому — назад, до свого високоповажного дому.

Дон сеньйор Ільдефонсо Федеріко Вальдасар, мировий суддя, що важив двадцять стонів[139], хотів був перемістити свій важкий тулуб на майдан, до пульперії, щоб заспокоїти свою вранішню спрагу. Його невзута нога, опустившись у прохолодну травичку, відразу ж наткнулась на сховану міну. Дон Ільдефонсо гримнув на землю, як завалений собор, галасуючи, що його на смерть покусав скорпіон. Скрізь, куди не глянеш, голоп’яті коралійці стрибали, спотикались, кривуляли та оббирали зі своїх ніг отруйних комах, які за одну ніч заполонили ціле місто й тепер так мордували людей.

Перший, хто зумів зарадити лихові, був Естебан Дельгадо, перукар, людина бувала й освічена. Сидячи на камені та оббираючи з ніг реп’яхи, він виголосив таку промову:

— Погляньте, дорогі друзі, на цих диявольських комах! Мені вони добре знайомі. Вони зграями кружляють під небом, як голуби. А це — мертві, вони нападали сюди за ніч. Я бачив таких у Юкатані[140], вони там завбільшки з апельсин. Еге! Там вони сичать, як гадюки, а крила в них — як у кажанів. Нам потрібні черевики — іншого засобу проти них — немає. Zapatos — zapatos para mi![141]

Еетебан пошкандибав до крамниці містера Гемстеттера й купив собі черевики. Вийшовши звідти, він гордо помарширував вулицею, почуваючи себе у безпеці, і вголос шпетив диявольських жуків. Потерпілі або сиділи, або стояли на одній нозі й дивились на щасливого перукаря. Чоловіки, жінки, діти — всі підхопили клич: “Zapatos! Zapatos!”

Обставини для попиту були створені. І попит прийшов. Того дня містер Гемстеттер продав триста пар черевиків.

— Дивно, — сказав він Джонні, коли той зайшов увечері допомогти йому навести порядок у крамниці,— як раптом торгівля пішла вгору! Вчора я продав тільки три пари.

— Я ж казав, що коли вони проснуться, то розхапають увесь товар, — зауважив консул.

— Треба буде виписати ще з десяток ящиків, щоб поповнити запас, — сказав містер Гемстеттер, сяючи крізь окуляри.

— А я б трохи почекав із цим, — порадив Джонні. — Подивимось, як підуть справи далі.

Щоночі Джонні та Кйоу розсівали зерно, з якого на ранок виростали долари. За десять днів розійшлось дві третини черевиків. Тим часом закінчився й запас реп’яхів. Джонні телеграфував Пінку Доусону, щоб той надіслав ще п’ятсот фунтів, заплативши йому по двадцять центів за фунт, як і попереду. Містер Гемстеттер передбачливо замовив північним фірмам іще партію черевиків на півтори тисячі доларів. Джонні отирався в крамниці, аби перехопити замовлення, й знищив його перше, ніж воно потрапило на пошту.

Того ж вечора він пішов з Розіною під мангрове дерево, що росло біля веранди Гудвіна, й признався їй у всьому. Вона глянула йому в вічі й сказала:

— Ви дуже злий. Ми з батьком повернемось додому. Ви кажете — пожартували? А по-моєму — це дуже серйозна справа.

Проте за півгодини тема їхньої розмови змінилась. Вони почали обговорювати важливе