Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

— Та так… дрібничку…

Насправді я гадки не мав, що сказати. Досі ельфи не входили в коло моїх інтересів, і я не знав про них зовсім нічого. Окрім того, що вони довгожителі, з іншими расами майже не спілкуються та зі свого лісу практично не показуються. А ті, хто без попиту потикається на територію ельфів, як правило, зникає безвісти.

— Гм ...

Запитливо подивився на товаришів. Підтяглися, готові будь-якої миті відстрибнути подалі від багаття і мовчать, як води в рот набрали. О-хо-хо... Все доводиться робити самому. Але бою не допущу. Досить з нас... Переможуть ельфи чи ні — звісно, питання. Але поранити, а то й убити когось можуть. Темрява і далекобійна зброя їхній союзник.

Ельф чекає. Не квапить…

Що ж попросити? Погано, Владе, погано… Треба краще матчасть вчити. Гаразд... На безриб'ї і рак щука. Як то кажуть, якщо ходу немає — ходи з бубни.

— Я віддам вам лук, — вигадую на ходу, — а ви присягнетеся, що якщо виникне потреба, то пропустите мене і моїх людей через ваш ліс. А ще краще — проведете до потрібного місця найкоротшим шляхом.

— Що ж… гадаю, це можливо, — досить швидко відповідає ельф. Схоже, він чекав від мене складнішої умови. — І чим ми підтвердимо угоду?

— Впевнений, що твого імені та роду буде цілком достатньо, — замість мене відповідає Тім. За що я йому дуже вдячний.

Ельф ще якийсь час розмірковує, потім киває.

— Добре… Я — Амальдін син Умаріта з роду Сріблястого Клена даю слово, що людина... — тут він запитливо дивиться на мене.

— Влад Твердилич…

— … що людина, яка називає себе Владом Твердиличем, — продовжує ельф, — може один раз безперешкодно пройти через Великий ліс сам чи у супроводі загону… не більше півсотні.

Розміру загону я не уточнював, але подібне обмеження мало сенс. Мало що спаде мені на думку? Візьму і заявлюся до ельфів із цілою армією. Але якщо він так ретельно підбирає слова для угоди, я зроблю так само.

— І провести до мети найкоротшим шляхом.

— Так, — погоджується ельф. — Забув. І провести до мети найкоротшим шляхом, якщо така буде нам відома і не суперечитиме життєвим інтересам ельфів.

От же ж буквоїд... Податківцем би тобі працювати. Вмить держава б збагатилася.

— Домовилися? — Простягаю ельфу відкриту долоню.

— Домовилися ... — Амальдін тисне мою руку.

— Тінь… віддай йому лук. Тобі він все одно без потреби. Ти ж не лучник. Та й решта теж.

Рейнджер мовчки знімає з плеча лук і простягає ельфові.

Тільки Захірд не витримує і питає:

— Він справді такий важливий для вас?

— Не менш ніж для тебе ковадло Тора… — Амальдін киває на троля, що тримає в руках реліквію гномів. Бережно бере лук, робить крок назад і зникає в темряві, що вже остаточно згустилася.

— Доброї ночі… — доноситься з вітром його голос. — Хай супроводжує вас удача.

— Сподіваюся, більше не побачимось, — бурмотить гном. Потім повертається до мене. — А ти не продешевив, Владе? За реліквію можна було з довговухих більше здерти.

— Скупий платить двічі… — відповів глибокодумно. — А ще кажуть, що синиця в руці дорожча за журавля в небі.

— Усі такі розумні, — бурчить Захірд, — навіть за водою послати нема кого… — потім втягує ніздрями повітря і кидається до багаття. — Та щоб вам навіть у стовбур столітнього дуба не потрапити з вашої реліквії! М'ясо! М'ясо майже згоріло!

Залишені без нагляду заячі тушки справді добряче пересмажилися з одного боку.

— Не страшно, — розважливо махає рукою Тінь. — Що підгоріло тролю віддамо, а завтра я свіжої дичини наб'ю. Вона тут зовсім не лякана. Хоч голими руками лови.

— От і славно, — підводжу межу під черговою пригодою. — А тепер — їсти та спати. Ранок вечора мудріший…

— Їсти добре… — підтримує мене троль, як і раніше, не випускаючи з рук ковадло.