Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чи це людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Чи це людина"

473
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чи це людина" автора Прімо Леві. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 52
Перейти на сторінку:
працю. Немало було робітників, які працювали поблизу концтаборів або навіть безпосередньо в них. Численні університетські професори працювали у заснованих Гіммлером центрах медичних досліджень, а багато лікарів з державних та приватних установ співпрацювали з професійними вбивцями. Значне число військовослужбовців військової авіації було переведене у підпорядкування СС, і вони теж, мабуть, були в курсі того, що діялося. Немало було й старших армійських офіцерів, які знали про масові вбивства російських військовополонених у концтаборах, як і немало було солдатів та службовців військової поліції, які мали б точно знати, які страхітливі жахіття кояться у таборах, у ґетто, у містах та селах окупованих на Сході територій. Чи хоча б одне з цих тверджень неправдиве?

На мою думку, жодне з цих тверджень не є неправдивим, але для повноти картини до них треба додати ще одне: попри низку можливостей здобути інформацію, більшість німців нічого не знали, тому що не хотіли знати, а навіть тому що хотіли не знати. Звісно, це правда, що державний тероризм — напрочуд сильна зброя, якій дуже важко опиратися; але правдою є і те, що німецький народ у своїй цілості опиратися навіть не пробував. У гітлерівській Німеччині був поширений особливий етикет: той, хто знав, той мовчав, хто не знав, той не питав, а тому, хто питав, не відповідали. Таким способом пересічний німецький громадянин здобував і захищав своє незнання, яке здавалося йому достатнім виправданням його підтримки нацизму — затуливши собі рот, очі і вуха, він створював собі ілюзію, що не знає про те, що діється перед його дверми, а отже, не є співучасником.

Дізнаватися і розповідати іншим було способом (по суті, не таким вже й небезпечним) дистанціюватися від нацизму; гадаю, що німецький народ у своїй цілості до цього способу не вдавався, і якраз в цьому я вбачаю його глибоку провину.

3. Чи було таке, щоб в’язні тікали з концтаборів? Яка причина того, що не було масових повстань?

Ці питання належать до тих, які ставлять мені найчастіше, а отже, мабуть, вони зумовлені якоюсь особливо важливою цікавістю або потребою. Я тлумачу це оптимістично: нинішня молодь відчуває свободу як благо, від якого в жодному разі не можна відмовлятися, а тому для них ідея ув’язнення безпосередньо пов’язана з ідеєю втечі або повстання. Зрештою, у військових статутах багатьох країн справді вказано, що військовополонений зобов’язаний намагатися звільнитися будь-яким способом, щоб знову зайняти своє місце в бойових лавах, а згідно з Гаазькою конвенцією, спроба втечі не повинна каратися. Поняття втечі як морального обов’язку неодноразово повторюється в романтичній літературі (пам’ятаєте графа Монте-Крісто?), у популярній літературі та в кінематографі, де неслушно (а може навіть і слушно) ув’язнений герой завжди намагається втекти, навіть за дуже неправдоподібних обставин, і його спроба завжди увінчується успіхом.

Це, мабуть, добре, що становище в’язня, його несвобода відчувається як щось неправильне, ненормальне — щось ніби хвороба, яку слід вилікувати втечею або бунтом. Проте, на жаль, картина ця має дуже мало спільного з тим, що насправді діялося в концентраційних таборах.

Тих в’язнів, які намагалися втекти, приміром, з Аушвіца, було лиш кілька сотень, а тих, кому це вдалося — кілька десятків. Тікати було важко і надзвичайно небезпечно; в’язні були не тільки деморалізовані, але й ослаблені голодом та знущаннями, у них були голені голови, смугасте вбрання, яке відразу можна впізнати, дерев’яні черевики, які не дозволяли йти швидко і тихо; вони не мали грошей і здебільшого не знали польської, якою розмовляли місцеві, не мали знайомих у тих місцях, у географії яких вони, зрештою, теж не орієнтувалися. Крім того, щоб запобігти втечам, застосовували жорстокі репресії: того, кого спіймали, прилюдно вішали на аппельпляці, часто після жахливих катувань; коли втечу виявляли, друзів утеклого заморювали до смерті голодом у карцерах як його спільників, а цілий барак примушували стояти на ногах протягом двадцяти чотирьох годин; іноді арештовували і вивозили в концтабір також батьків «винного».

Есесівці, які вбивали в’язня, що пробував тікати, діставали в нагороду відпустку; тому часто траплялося, що якийсь есесівець стріляв у в’язня, який не мав жодного наміру тікати, тільки з метою отримати цю нагороду. Цей факт штучно збільшує офіційне число спроб втечі, зареєстроване в статистиці; як я вже говорив, реальна кількість таких спроб була дуже невелика. У такій ситуації з таборів в Аушвіці успішно втекло тільки кілька в’язнів-поляків, «арійців» (тобто, у тодішній термінології, неєвреїв), які жили неподалік від концтабору, а отже, ті, хто мав куди податися і кого могло б захистити населення. В інших таборах становище було аналогічним.

Що стосується відсутності бунту, то справа тут виглядає трохи по-іншому. Насамперед треба пам’ятати, що в деяких концтаборах справді були повстання: у Треблінці, у Собіборі, а також у Біркенау, одному з таборів, підпорядкованому Аушвіцу. Чисельно вони були не дуже значними; як і аналогічне повстання у Варшавському ґетто, вони радше були прикладами надзвичайної моральної сили. У всіх випадках їх планували і ними керували так чи інакше привілейовані в’язні, які були в кращому фізичному і моральному стані, ніж звичайні в’язні. Це не повинно дивувати: те, що бунтують саме ті, хто менше страждає, тільки на перший погляд здається парадоксальним. І поза концтаборами теж люмпен-пролетаріат рідко за щось бореться. Люди, перетворені на ганчірки, не бунтують.

У таборах для політичних в’язнів або там, де вони переважали, безцінним виявився їхній досвід конспіративної роботи, і часто там розгорталася діяльність, спрямована не так на організацію відкритих повстань, як на досить ефективний захист в’язнів. Залежно від концтабору і від періоду, їм вдавалося, наприклад, шантажувати або підкуповувати есесівців, стримуючи їх безмежну сваволю, саботувати німецьку воєнну промисловість, організовувати втечі, зв’язуватися через радіо з союзниками, передаючи їм інформацію про жахливі умови в концтаборах, покращувати ставлення до хворих, заміняючи лікарів-есесівців лікарями-в’язнями, «скеровувати» селекції, посилаючи на смерть шпигунів і зрадників та рятуючи тих в’язнів, виживання яких з якоїсь причини було особливо важливим, готуватися до опору, включно з військовими діями, у тому разі, якщо з наближенням фронту нацисти вирішать (як вони справді часто робили) повністю ліквідувати табір.

У тих таборах, де переважали євреї, як це було у зоні Аушвіца, організовувати і активний, і пасивний захист було особливо складно. Тут в’язні загалом були позбавлені будь-якого організаційного чи військового досвіду; їх привозили зі всіх країн Європи, вони розмовляли різними мовами, а тому не могли порозумітися між собою; а насамперед вони були ще голодніші, слабші і стомленіші за інших, бо умови їхнього життя були суворіші, а часто вони вже мали за собою довгий період голодування, переслідування та приниження в ґетто. Наслідком цього було також те, що їхнє перебування в концтаборі було трагічно коротким, вони становили плинну масу, яку постійно проріджувала смерть і яка оновлювалася через безперервне прибування нових ешелонів. Цілком зрозуміло, що серед такого нестабільного і ослабленого до краю людського контингенту паросткам бунту прорости було нелегко.

Можна замислитись над тим, чому не бунтували ті в’язні, яких тільки-но привезли і які цілими годинами (а іноді днями!) чекали, коли їх поведуть у газові камери. Крім уже сказаного, мушу тут додати, що для цієї операції колективного умертвляння німці випрацювали по-диявольськи хитру

1 ... 45 46 47 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи це людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи це людина"