Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

разів був близький до старого Похмурого Женця, дозвольте вам сказати, але мій стан був повністю спровокований мною ж, і ближче усього до медичного самогубства. Через деякий час я настільки одужав, що шестимісячний прогноз випарувався, але я все ще міг стати настільки недієздатним, що перестав працювати в довгостроковій перспективі. Музичний клімат того часу не був особливо щедрим для таких, як я, але мені було байдуже, я просто любив грати. Пам’ятаю, одного разу після того, як я був у доктора Майєрса, я повернувся додому і грав на фортепіано. Це було так приємно, і я подумав про себе:

"Ти дійсно хочеш це втратити? Втратити те, що ти любиш робити, бути творчим, створювати та грати музику?".

Згодом мої органи знову почали працювати як слід; це дивовижна річ, людське тіло. Неймовірно, але, незважаючи на мою жахливу історію, нещодавно я пройшов медичне обстеження, яке показало, що наприкінці власних п’ятдесяти років я справді ліпший, ніж коли мені було за тридцять. Мені надзвичайно пощастило.

Я думаю, що коли ти підліток, коли тобі двадцять і навіть тридцять, слова "смерть" немає у твоєму лексиконі. У рідкісних випадках воно може з’явитися, як правило, це бабуся чи стара тітка, або, якщо вам не пощастить, це хтось, хто потрапив у аварію. Ви не пов'язуєте смерть зі своїм життям у такому віці. Це відображається на тому, що ви робите зі своїм тілом – у моєму випадку я повністю його розбив. Ви сильно випиваєте і, можливо, курите, як димова труба, навіть якщо знаєте, що обидва види діяльності вбивають вас. Ви не дурні: ви прочитали всі статті та бачили всі бюлетені. Але ви все одно це робите. Коли вам виповнюється сорок, а потім, безумовно, п’ятдесят, смерть стає дещо актуальнішою та страшнішою. На моє щастя, я вже давно одужав. На жаль, це не завжди так для багатьох моїх однолітків. Я бачив, як одне опитування стверджує, що середня тривалість життя рок-зірки становить сорок шість років. Це звучить дуже скромно, але я знаю, що є величезний список моїх сучасників і друзів, яких на цьому світі вже немає.

Мій порятунок у тому, що я ніколи не вживав наркотиків. Одна з найсмішніших речей була на перших шоу Yes, з якими я виступав в Америці; ми грали, а публіка кидала на сцену косяки – це невелике перебільшення, але було відчуття, що ти в них стоїш по коліна. Я згадав про це в інтерв’ю для одного американського журналу, де сказав, що ніколи в житті не вживав наркотиків і не збирався це робити, оскільки життя було таким великим природним кайфом, якщо дозволити цьому бути, і журналіст запитав мене, яку отруту вживаю я, і я відповів: "Випивка, переважно пиво, але й міцні напої". З того моменту я приходив на сцену й бачив банки й банки алкоголю, нагромаджені біля сцени біля моїх клавіатур. Якби я відповів "наркотики", мене б зараз тут не було.

Ми говорили про те, що я роблю все до крайностей. Я б не вдовольнився лише тим, щоб викурити один-єдиний косячок, я б випалив багато. Це б мене вбило. Я це знав і тому тримався подалі від наркотиків.

І це було те позитивне, що я зробив.

Наркотики були б пережиті в повному обсязі, як і напої, сигарети, машини, моє волосся та дружини… хоча звичка до наркотиків, можливо, була б дешевшою, ніж дружини.

А тепер до тієї частини, до якої ви мчали через весь цей розділ.

Метеоризм.

Проблема полягала в тому, що для мене, і це треба сказати - для більшості гуртів того часу, з прихильністю до каррі, алкоголю та постійними сумнівними проблемами зі здоров’ям метеоризм був дуже помітною рисою мого повсякденного життя.

Не завжди, не зрозумійте мене неправильно.

Наприклад, коли я спав, в мене такого нічого не було.

Або ж не думав про це.

Як кажуть, я був "у формі". Вся моя група мала серйозні проблеми з метеоризмом. Це не рідкість серед музикантів. Ймовірно, це поєднання неправильного харчування, поганого способу життя, величезної кількості пива, відсутності фізичної форми в цілому. Одного разу в Америці в English Rock Ensemble у всіх, крім мене (для різноманітності), був ганебний метеоризм. Одна американка прийшла взяти у мене інтерв’ю в гримерку після виступу, і вона навряд чи могла вставити хоч слово через те, що гурт пердів. Для них це був вид мистецтва. Дуже важливими були ретельно поставлені позиції. Було звичайною справою стати на стільці й анонсувати те, що буде далі, вимовляючи "А ось отримайте-но це, хлопці". Що ще гірше, від них всіх смерділо. Їй було огидно, але вона не скаржилася. Я марно намагався дати серйозне інтерв’ю, а решта гурту перділа, ставлячи по десять балів за кожну спробу на дошці й нестримно сміялася. Згодом жінка здалася й пішла з огидою на обличчі. Я навряд чи міг заперечувати, тому що я часто був найгіршим винуватцем, але мені не хотілося нюхати їхні дупи решту вечора, тому я пішов спати. Коли вийшла стаття, вона написала:

"Я визнаю, що вони феноменальні музиканти, і шоу, безперечно, було приголомшливим, але це не ті люди, з якими я хотіла б проводити час. Сморід у гримерці за декілька хвилин після приходу зі сцени — це не те, що я б бажав навіть своєму найлютішому ворогу.

І я цілком вірю, що після того, як я покинув групу того вечора, вони продовжували свої пердіжні змагання до раннього ранку. Але ні за яких обставин я не збирався тинятися і дивитися, хто переміг.