Читати книгу - "Жінка у вікні"

Що я зробила б, якби була на тому екрані персонажем в одному з моїх фільмів? Я би покинула будинок, щоби провести розслідування, як Тереза Райт у «Тіні сумніву»[223]. Я привела би друга, як Джиммі Стюарт у «Вікні у двір»[224]. Я не сиділа б тут, борсаючись у халаті, роздумуючи над наступним кроком.

Синдром замкнутої людини. Серед можливих причин — інсульт, ураження стовбура мозку, розсіяний склероз, навіть отрута. Іншими словами, це неврологічний стан, не психологічний[225]. Але я тут абсолютно, буквально замкнута — двері та вікна зачинені, доки я ховаюся та зіщулююсь від світла; жінку за сквером вдарили ножем, а ніхто цього не помічає, ніхто цього не знає. Окрім мене — мене, опухлої від пиятики, яка живе окремо від сім’ї, яка трахається зі своїм орендарем. Божевільна в очах сусідів. Посміховисько в очах копів. Особливий випадок в очах свого лікаря. Безнадійний випадок в очах своєї фізіотерапевтки. Лежача хвора. Не героїня. Не детективка.

Я замкнута ізсередини. Я замкнута іззовні.

В якийсь момент я підводжуся, йду до сходів, непевно переставляючи одну ногу перед іншою. Я на майданчику, вже збираюся увійти до кабінету, коли помічаю: двері в комірчину розчахнуті навстіж. Не прочинені, а навстіж.

На мить моє серце зупиняється.

Але що це зі мною? Це лише відчинені двері. Я сама ж їх відчинила на днях. Девіду.

…От тільки потім я їх зачинила. Я помітила б, якби залишила їх відчиненими — адже тільки щойно помітила, що вони відчинені.

Я стою на місці, коливаючись, ніби язик полум’я. Чи можу я довіряти собі?

Незважаючи на все інше, можу.

Я підходжу до комірчини. Беруся за ручку, обережно, ніби вона може втекти від мене. Тягну на себе.

Всередині темно, хоч в око стрель. Проводжу рукою вгору, намацую обтріпаний мотузок, тягну. Кімната спалахує світлом, сліпучо-білим, ніби я опинилася всередині лампочки.

Я роздивляюся. Нічого нового, нічого не зникло. Банки з фарбою, пляжні крісла.

І там, на полиці — Едів ящик з інструментами.

І я якимось чином знаю, що всередині.

Я підходжу, тягнуся до нього. Розстібаю один замок, потім інший. Повільно підіймаю кришку.

Це перше, що впадає в око. Ніж екз-акто, на своєму місці, лезо виблискує від світла.

58

Зіщулившись у кріслі в бібліотеці, я відчуваю, як думки сохнуть у сушарці мозку. Хвилину тому я було вмостилася в кабінеті, але тоді та жінка з’явилася на кухні Джейн; моє тіло зірвалося, і я покинула кімнату. Тепер у моєму власному будинку з’явилися заборонені зони.

Я дивлюся на годинник на полиці каміна. Майже дванадцята. Сьогодні я не пила. Думаю, це «Добра Справа»[226], гарний почин.

Можливо, я й не рухлива, — а я не рухлива, — але я можу обміркувати усе це. Це шахова дошка. А я добре граю в шахи. Сконцентруйся; подумай. Твій хід.

Моя тінь дереться по килиму, ніби намагається відсторонитися від мене.

Девід сказав, що не бачився із Джейн. А Джейн жодного разу не згадала Девіда. Та, може, вона й не бачила, не бачила до нашого чотирипляшкового заїзду. Коли Девід позичив ніж? Це було того ж дня, коли я почула крик Джейн? Хіба ні? Він погрожував ним їй? Дійшло до того, що він переступив межу?

Я гризу ніготь великого пальця. Колись моя голова скидалася на картотеку. Тепер це просто веремія листків, які розносить протяг.

Ні. Стоп. Ти втрачаєш контроль.

Разом із тим, що я знаю про Девіда? Він «відмотав строк» за напад. Серійний злочинець. Позичив ніж.

І я бачила те, що бачила. Не має значення, що каже поліція. Чи Біна. Чи навіть Ед.

Я чую, як внизу зачиняються двері. Виганяю себе з місця, дрібочу до сходового майданчика, тоді до кабінету. У Расселлів нікого не видно.

Підходжу до вікна, опускаю погляд: онде він, на тротуарі; ця млява хода, джинси, опущені нижче талії, рюкзак висить на одному плечі. Він прямує у східному напрямку. Я дивлюся, як він зникає.

Відступаю від підвіконня й стою на місці, омиваюся похмурими променями полудневого сонця. Знову дивлюся через сквер. Нічого. Порожні кімнати. Та я напружена, чекаю, доки вона з’явиться, чекаю, доки вона подивиться на мене.

Мій халат розв’язався. З’їхав. Вона «поїхала». Книжка така є, здається[227]. Ніколи не читала.

Боже, мій розум несеться не туди, куди треба. Я хапаю свій череп обома руками, стискаю. Думай.

А тоді, ніби чортик з табакерки, з таким ляскотом вистрілює ідея, що мене аж відкидає назад: сережка!

Ось що мене вчора гризло — ті три маленькі перлини, що світилися у Девіда на тумбочці, блискучі на фоні темного дерева.

Три маленькі перлини. Я впевнена.

Я майже впевнена.

Ця сережка належала Джейн?

Того вечора, того пересиченого вечора. «Подарунок від одного колишнього». Тоді вона торкнулася пальцями мочки вуха. «Сумніваюся, що Алістер взагалі знає». Червоне вино спадає по моєму горлу. Ті три дрібні перлини.

Хіба вона не належала Джейн?

Чи це все лише результат парильні в голові? Це може бути чиясь чужа сережка. Та я вже хитаю головою, волосся чиркає мої щоки: це точно має бути сережка Джейн.

У такому випадку…

Я занурюю руку в кишеню халата, відчуваю, як папір треться об шкіру. Витягую візитівку: Детектив Конрад Литтл, департамент поліції Нью-Йорка.

Ні. Запихаю назад.

Повертаюся, виходжу з кімнати. Навпомацки бреду два поверхи вниз по сходах, непевно переступаючи з ноги на ногу, хоча я зовсім твереза. На кухні я підходжу до дверей у підвал. Засув стогне, коли я наглухо замикаю ним двері.

Крок назад, розглядаю їх. Тоді повертаюся до сходів. На поверх вище я відчиняю комірчину, тягну за мотузок біля лампочки. Бачу її, сперту на стіну навпроти: драбина.

Знову на кухні, я обпираю її на двері до підвалу, міцно втиснувши край під саму ручку. Кілька разів кòпаю ніжки своєю, захищеною капцем, стопою, так, щоб драбина не могла зрушити з місця. Ще кілька разів. Я забила палець. Ще один удар.

Знову роблю крок назад. Двері забарикадовано. Так, на один вхід менше.

Звісно, так і на один вихід менше.

59

Мої вени палають сухістю. Потрібно випити.

Я перехиляюся з дверей та спотикаюсь об миску Панча; вона ковзнула по підлозі, розхлюпуючи