Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Я відкидаю цю думку. “Що ще?”

«Шумоглушники», — додає Кейн.

«Так, так», — каже Нісус. Він ковзає рукою по екрану, стираючи жовту гістограму й замінюючи її подібною, на цей раз спокійно-блакитну.

«Якщо подивитися, шумопоглиначі працюють майже на максимальній потужності протягом перших шести місяців подорожі», — каже Нісус. «Не чудово, але досить добре. Незначні коливання лише при збільшенні або зниженні швидкості».

«У той час ці двигуни були більшими, ніж будь-які інші, створені раніше, і Сіті спробувала новий сплав для зовнішнього корпусу», — додає Кейн. «Вони, ймовірно, не знали, як шум двигуна буде взаємодіяти зі сплавом. Я підозрюю, що це було голосніше, ніж вони очікували. Оновлені амортизатори допомогли б зменшити шум у навколишньому середовищі для пасажирів, але навіть без такого оновлення пасажири не мали б відчувати нічого надто нав’язливого. У всякому разі, тільки екіпаж і люди на нижньому рівні могли отримувати більш гучні вібрації».

«Дешевші місця», — кажу я. «Здається, це не пріоритет».

Кейн киває. «Точно».

«Але в той же час, коли ми отримуємо додаткове споживання енергії, ми маємо це», — повертається Нісус. Він проводить рукою по екрану, і безтурботний синій колір стає яскравим морем червоного.

«Амортизатори червоніють», — кажу я.

«Максимум, що значно перевищує специфікації виробника», — каже Нісус. «Але, і ось що цікаво, швидкість Аврори не змінювалася. Немає причин, щоб використання амортизаторів так стрибало».

«Чи могли амортизатори бути відповідальні за десятивідсоткове збільшення споживання енергії?» запитую я.

Нісус захлинається від сміху. «Амортизатори? Отримувати десять відсотків від цих двигунів?» Він хитає головою. «Половина з цього, навіть менше, засмажила би їх повністю. У жодному разі.”

«Тоді на що я тут дивлюся?» — запитую я, намагаючись проковтнути розчарування.

«Ми не знаємо, я ще не зрозумів», — каже Нісус знову захопленим голосом.

«Єдине, що ми можемо сказати напевне, це те, що щось змінилося безпосередньо перед кінцем їхньої подорожі», — додає Кейн.

«Гаразд, чудово, гарна робота», — кажу я, не знаючи, що ще додати. І мені потрібно припинити відкладати те, заради чого я прийшла сюди. «Кейн…»

Нісус і Кейн обмінюються поглядами.

“Що?” питаю я, і повзуче відчуття страху повертається. Вірніше, посилюється, бо воно ніколи мене не покидало.

«Є ще одна річ», — каже Кейн. «Але вона трохи… тривожна».

Більше чи менш тривожна, ніж привид мертвої жінки під моїм ліжком, яка хапає мене за довбану щиколотку? Тому що я думаю, що це може бути моїм новим орієнтиром.

Істеричний сміх виривається з мене, перш ніж я встигаю його зупинити, і вони обоє витріщаються на мене. «Вибачте. Просто все це, — я махну рукою, показуючи на наше оточення та корабель загалом, — викликає занепокоєння. Ви так не думаєте?» Я не збираюся викладати свій досвід на них обох. Мені потрібно поговорити з Кейном наодинці, нехай він вирішить, чи хоче він повідомити про те, що я… не в собі.

«Так», — каже Кейн через мить. «Це особистий журнал капітана».

Я негайно випрямляюся. «Ви потрапили туди?»

«Не зовсім», — каже Нісус. «Схоже, судновий журнал і її особистий журнал були стерті, і дуже добре. Самою капітаном або кимось, хто знав її код».

— Навіть у чорному ящику? запитую я.

«У нас немає кодів, щоб відкрити його, не кажучи вже про доступ до даних», — нагадує мені Нісус.

— Гаразд, значить… — я піднімаю брови.

«Нам пощастило, — каже Кейн. «Капітан, здається, надіслала частково уривок зі свого журналу як особисте повідомлення. Або намагалася. Але на той момент вони вже були далеко за межами того, що було б ранньою та рудиментарною версією спільноти, яку ми маємо сьогодні».

«Повідомлення потрапило в буфер», — каже Нісус. «Це погіршило ситуацію, але я зміг зациклити його та відфільтрувати, але це, звісно, означало, що мені також довелося…»

«Нісус», — каже Кейн словесним підштовхуванням.

«Правильно. Гаразд, ось». Він стукає по дошках. «На головному екрані».

Я повертаюся і бачу крупним планом Лінден Джерард. Зображення спотворене та розпливчасте, але я можу розрізнити її риси обличчя та достатньо фону, щоб визначити, що вона в командному кріслі, лише за кілька футів від того місця, де я стою зараз. Вираз її обличчя — вимушений спокій, напруга проявляється в зморшках на лобі та напрузі в роті.

« …неправильно. Я не знаю… Офіцер Воллес, здається, думає… що надмірно реагує. Але у нас була хвиля самогубств і… насильства між пасажирами — це… люди повідомляють, що бачать речі, неможливі речі…»

Вона зупиняється, озираючись через плече на двері, що ведуть на мостик, позаду неї. Рефлекторно я імітую її дії. Двері тут порожні, як і на її записі.

«Я бачила Марію». Лінден судомно ковтає. «Спочатку краєм ока, а потім у кінці коридору… біля підніжжя мого ліжка». Її рішучий спокій порушується. «Мія, якщо ти бачиш це, я знаю, що ти намагалася розповісти мені про прикмети та попередження». У неї виривається схлип, і вона закриває обличчя. «Вибач, що я не послухала тебе…»

Через мить запис стрибає, і вона знову дивиться прямо перед собою в камеру, її обличчя сяє від сліз і напружується від чіткості. «І я хочу, щоб ви знали, що, що б не трапилося, я…»

Повідомлення раптово обривається з гучним тріском статики, і я підстрибую.

«Марія…» — починає Кейн.

«Її подруга», — закінчуємо ми з Нісусом.

«Я пам’ятаю», — кажу я, у мене пересохло в роті.

«Вона була в той час і досі є на Землі», — продовжує Нісус. «Вона залишилася, щоб піклуватися про їхніх трьох дітей. Вона не була на «Аврорі», ніколи».

«Тож Джерард бачила щось інше», — кажу я, відчуваючи непритомність. Як таке можливо? Моя історія робить мене основним кандидатом на чергову психічну перевірку, але Лінден Джерард була шанованою жінкою-капітаном, без жодних відомих розумових вад чи нездатностей. Інакше Сіті ніколи б не доручила їй місію «Аврори».

«І, здається, вона була не одна», — додає Кейн. «Вона згадує інших пасажирів, які повідомляють… про дивацтва». Він на мить вагається. «І мені цікаво … Я повинен подумати, що, можливо, я…»

Крик проривається крізь густий кокон тиші, і звук такий приголомшливий, такий недоречний, що ми всі на мить завмираємо.

Кейн реагує першим, кидається в коридор, прямуючи до джерела звуку, вниз по коридору правого борту люксів.

«Це Лурдес», — кричу йому вслід, намагаючись і не встигаючи за ним, пульсація в моїй голові посилає агонію з кожним кроком.

Я слідую так швидко, як можу. Запах доходить до мене першим — гнилого м’яса й металевого запаху старої крові — і я блюю, перш ніж встигаю стриматися. Я знаю цей запах. Не просто