Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— У чому твій секрет, Енею? — перепитав брат Деца і глянув на карти так прискіпливо, ніби секрет ховався десь між візерунків.

— Секрет? Душу нечистому продав, — відповів Гнат бородатою сіроманською відмовкою. — Ще партію? Чи розпрощаєтеся зі своїми шелягами назавжди?

— Та ну тебе в дупу, — буркнув брат Чекан.

Неподалік них якийсь сірома напідпитку заходився вистукувати по столу ножем, затиснутим між розчепірених пальців. Усі троє скосили очі в очікуванні фатальної помилки: лезо було срібним.

— Ех, добре так зі своїми посидіти, — прохрипів брат Деца. — От чого лишень терпіти не можу, то це скиглення про важку долю характерницьку.

Ніж прискорив темп, глядачі підбадьорливо загули.

— Згоден, — підтримав брат Чекан. — Тебе що, хтось примушував? Підсрачником до Ґаада відправив? Ти сам усе вирішив. Думав сракою? То застрелься!

— Я таким завжди без розмов проміж очей гепаю, — щербато посміхнувся брат Деца.

Зненацька прокурене повітря корчми здригнулося від потрійного крику:

— РОЗ! ВІД! КА!

Лезо під дружний регіт увігналося у великий палець. Поранений завив від болю.

— РОЗ! ВІД! КА!

Кожен склад супроводжувався гупанням кухлів по столу. Вартові перезирнулися.

— РОЗ! ВІД! КА!

Келихи гучно дзенькнули і хмільні напої потекли горлянками чаркувальників. Гнат, найвищий з трійки картярів, витягнув шию, аби роздивився галасливих нахаб.

— Їх також троє.

— Ти бач! — набурмосився брат Чекан. — Нахаби! Це корчма вартових.

— Мусимо відповісти, — прохрипів брат Деца та сховав колоду до кишені.

Гнат підхопив гальбу з пивом, як гетьман перед битвою здіймає бунчука.

— На рахунок «три»...

Кухлі брата Деци й брата Чекана теж здійнялися догори. За кілька секунд корчму оглушило ревіння:

— ВАР! ТО! ВІ!

На них озирнулися з цікавістю.

— ВАР! ТО! ВІ!

Досвідчений корчмар знав славетну традицію, його спритні доньки-помічниці понесли таці з новими кухлями — один до столу розвідки, другий до столу вартових.

— ВАР! ТО! ВІ!

Відбивши кожен склад, характерники почаркувалися та випили до дна. Порожні келихи миттю змінилися повними, холодними й запашними.

Невдовзі з іншого кутка знову заволали «РОЗ! ВІД! КА!», й вартові вступили одразу після неї. Гнат ревів, заплющивши очі, від ударів половина пива розхлюпувалася на стіл та заливала руки, але йому це подобалося.

— Сподіваюся, вони продовжать, — вишкірився брат Чекан.

— Зараз пиво отримають і продовжать.

Брат Деца мав рацію: розвідка нагадала про себе менш ніж за хвилину.

— Ідуть до шинквасу? — спитав брат Чекан у Гната.

— Таки йдуть, бісові діти.

Вартові відповіли третім закликом і теж рушили до шинквасу.

Розвідники чекали з широкими посмішками. Увага присутніх зосередилися на шістці з чересами. Корчмар швидко розлив горілку по чарках та про всяк випадок відступив до стіни.

Вони поставали навпроти й зчепилися поглядами. Гнат змагався з могутнім руданем, схожого на Ярему Ярового, якби той був поголеним і на голову нижчим. Рудий розвідник чавив його поглядом, Гнат відповідав: здавалося, від зіткнення зараз полетять іскри. Минуло десять секунд... Двадцять... Тридцять...

І сіроманці гуртом повернулися до шинквасу.

— НЕ! ЗАЙ! МАЙ! — били кулаки.

— НЕ! ЗАЙ! МАЙ! — підстрибували чарки.

— НЕ! ЗАЙ! МАЙ! — тремтіли шибки.

Всі схопили по чарці та випили як один.

Корчма відповіла гучними оплесками й підняла тости за Орден, а сіроманці полізли обійматися, відтак повсідалися гуртом за стіл розвідників. Корчмареві доньки — Гнат щоразу підкручував вуса, як дівчата наближалися до їхнього столу, — принесли ще горілки та наїдків.

— Ох, серце болить за тих, хто залишився наприкінці серпня чергувати, — співчував брат Чекан і хрумкотів солоним огірочком. — Ми тут гуляємо, а вони паланками вештаються.

— Вовча стежка, — погодився розвідник. — Принаймні по наших паланках никають, а не в дідька у дупі за кордоном!

Гнат поглядав на самотнього характерника, якого запримітив ще зо дві години тому: той вазюкав ложкою по своїй уже схололій соломасі, зрідка посьорбував квас, не звертаючи уваги на повний штоф горілки перед собою, та інколи стріляв очима по боках — загалом, поводився дивно.

Характерник прошепотів рудому:

— Допоможеш із невеличкою справою, брате?

— Легко.

Гнат змовницьки підморгнув, а позаяк кліпати одним оком він так і не навчився, то просто блимнув очима, наче пугач, й вони вдвох підсіли до одинака.

— Доброго вечора, — привітався той.

Із розгубленого вигляду на обличчі стало ясно, що компанії він не чекав.

— Навзаєм, брате, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — Дивлюся, тут нудьгуєш наодинці, штоф до тебе самотньо тулиться, а ти його ніяк не розкоркуєш...

— Часу свого чекав? От ми й вирішили допомогти, скласти кумпанію, — рудий швидко підхопив його задум.

— Так, авжеж...

Одинак попросив ще пару чарок і розлив горілку.

— Дякую, брате, — Гнат підняв було чарку, але зупинився. — Слухай, а ти з якого куреню?

— З куреню Чорнововка, — відповів характерник.

— Овва, призначенець! Серйозно, — Бойко викопилив нижню губу. — Не рівня простим вартовим штибу мене!

— Тяжко бути призначенцем, — підхопив рудий. — Ні з ким не здоровкаєшся, ні з ким не вітаєшся, нікого до себе не кличеш... Не сумно так жити?

— Я відпочиваю. Важкуватий місяць видався, — сказав призначенець.

— Як і в кожного з нас, брате, як і в кожного з нас, — кивнув Гнат. — У призначенців пити не заведено, чи ви на горілку просто витріщаєтеся, доки не сп'янієте?

— П'ємо, як і всі.

— А до призначенців ким був? — поцікавився рудий.

— У військових служив.

— Ну, то вітаю з підвищенням!

Випили. Брат Чекан, брат Деца та двійко розвідників з цікавістю позирали з сусіднього столу.

— Слухай, я тебе щось ніяк не пригадаю, — провадив рудий. — Незнайоме обличчя, хоч лусни... Ти якого року?

— Тридцятого.

— Щось занадто молодий для тридцятого!

— Ти ж не забув, брате, питають не рік народження, а вступу до Ордену? — знову пугачем підморгнув Гнат.

— Цю дату на кунтуші ось тут вишито, — рудий поплескав себе по грудях. — На звороті, біля серця.

Призначенець ледь зблід.

— Я... Так. Вступ до Ордену, авжеж, зрозумів. Прийняли