Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Едем згадав, що Віктор Шевченко зустрічався з Борцем кілька разів, але приємними спогади про ці зустрічі аж ніяк не були. Не дивно, що саме такій людині знадобився продажний суддя, який займається кримінальним провадженням. Борець прийшов у бізнес із криміналу, легітимізував свою справу, став мультимільйонером, але минуле не сховаєш у дорогий костюм. 

— А ось справа, яка могла би стати досить резонансною, якби хтось із журналістів помітив її, — Іванка виділила потрібні абзаци жовтим маркером. — Племінник Борця став винуватцем смертельного ДТП, але відбувся умовним вироком. Рішення ухвалював суддя Назаров. 

Едем двічі прочитав виділене. Іванка мала рацію: дай журналістам ниточку з цього клубка, і вони розмотають до серцевини. Невже одним пострілом вони могли вбити двох зайців? 

— Ну що ж, складемо план битви, — сказав він. 

Це зайняло в них більше ніж годину, але будь тут Артур, він назвав би це грою у швидкі шахи. 

Не встиг суддя Назаров від’їхати від суду й на сотню метрів, як його машину підрізали. Суддя натиснув на гальма, виматюкався й уже збирався вийти й розкласти кривдника на атоми, як дверцята пасажира відчинилися й на сидіння прослизнув Едем. 

— Здрастуйте, ваша честь, — він був певен, що суддя не може не знати Віктора Шевченка. — Ми ще не знайомі з вами офіційно, але думаю, що це початок прекрасної дружби. Поїхали, поїхали, негарно стояти на дорозі. 

Гнів судді змінився розгубленістю. Його маленькі очиці жалили, як комарі, передаючи сигнал мозку: так, поруч із ним справді сидить мільярдер Віктор Шевченко. Втиснувшись у крісло, суддя час від часу косився на пасажира, і Едем уявив, як рухаються шестерні в його голові у потугах визначити, яка справа у провадженні судді могла зацікавити бізнесмена. 

— Я збирався обідати з колегою, але сервірувати столик можуть і на трьох, — сказав суддя, та було зрозуміло, що це тільки прояв ввічливості. 

— Коли настане час розливати шампанське, я неодмінно складу вам компанію. А поки що наша несподівана зустріч на дорозі обійдеться без уваги широкого загалу. 

Суддя поправив дзеркало заднього виду. Машина, що підрізала його на дорозі, тепер їхала за ними. 

— Я знаю, що таке конфіденційність, — зауважив він, і в голосі його чулося полегшення. До нього прийшли не з образою, не з погрозами, а зі справою — і цю ситуацію він розумів. 

— Що ж, чудово, отже, я можу дозволити собі бути відвертим, а це небачена розкіш у наші дні. 

Суддя стенув плечима, даючи зрозуміти, що він ні до чого не примушує. Якщо гість хоче бути відвертим — то, будь ласка, як йому зручно, але від господаря машини цієї люб’язності у відповідь очікувати не варто. 

— Ви чули про те, що у Верховному суді невдовзі одне місце стане вакантним? 

— Чиє? — здивувався суддя. 

— Ну, не варто плутати відвертість зі сповіддю, — підморгнув Едем. — Думаю, у вас досить зв’язків, щоб з’ясувати подробиці. А от у мене зв’язків недостатньо. Скажу більше: у Верховному суді в мене їх узагалі немає. 

Вони загальмували на світлофорі. 

— Для людини ваших можливостей це не мало би стати проблемою. 

— Проблема надійних людей існує завжди, які б у тебе не були можливості. Надійних завжди не вистачає. Тому я вирішив сісти в машину до судді з репутацією надійної людини. Людини, яка вміє вирішувати питання не привертаючи зайвої уваги. Людини, яка дотримується домовленостей і завжди доводить справу до кінця. 

— Дякую, — схилив голову суддя. Скажи таке хтось інший, він би вирішив, що опинився під ковпаком і зараз його пише прокуратура або спецслужби, але люди рівня Віктора Шевченка не займаються такими дрібницями. 

— Упевнений, те ж саме ви чули про мене. 

— Слово Шевченка міцніше, ніж печать. Так, здається, кажуть. 

— Тепер я дякую, — Едем приклав руку до грудей, хоча таку характеристику чув уперше. Можливо, суддя її щойно вигадав. — Отже, ми обоє знаємо ціну репутації. Тому я подумав: з вашим досвідом ви цілком могли би стати суддею Верховного суду. Аби лиш бажання. 

Він замовк, вичікуючи реакції судді й знову уявляючи, як обертаються шестерні в його голові й утворюють вихор. Так вони минули кілька кварталів. 

— Знаєте історію про блоху й овечу шерсть? — почав Назаров. — Жила-була блоха. Жила вона на собаці. Не голодувала, але й умови були, м’яко кажучи, собачі. Але якось узимку господарі собаки заґавилися, собака прокрався в дім і влігся на овечу шкуру біля каміна. Овеча шерсть була така м’яка, а кімната така тепла, що без зайвих роздумів блоха стрибнула з собаки й, щаслива, почала облаштовуватися у своєму новому житлі. Тим усе для неї й закінчилося. 

Едем зробив із цієї байки свої висновки й засміявся. 

— Навіть Лафонтен не зміг би передати вашу думку точніше, — сказав він. — Але ця байка не про нас. Ідеться про те, щоб із собаки перестрибнути на лева. У левів кров солодша. 

Суддя дістав із бардачка цигарку й закурив у відчинене вікно. Едем його не квапив. Поки що зі сценарію, який вони склали в кабінеті Іванки, вибивався лише один важливий елемент — суддя їхав на машині з кермом праворуч. 

— Це буде непросто, — нарешті сказав суддя. 

Недопалок полетів у вікно. 

— Немає нічого неможливого, коли поруч друг, — Едем підкреслив останнє слово. — У вас є зв’язки, у мене є зв’язки, але найбільше зв’язків у папірців із зображенням Бенджаміна Франкліна. 

Вирушаючи сюди, він боявся, що не витримає, зірветься, заїде судді по обличчю або ще щось утне — надто вже ненависним за час процесу стало це лице з подвійним підборіддям і пихатим виразом господаря життя. Та побоювання виявилися марними. Едем почувався режисером вистави, у якій глядачі стають акторами, самі того не підозрюючи. Він грав на відмінно, наче цією шаленою ненавистю був повний не він, а хтось інший, хто лежить зараз нерухомо в порожній палаті, біля голови його ціпок, а під ліжком — капці. 

— Що ж, можна й спробувати. Але я маю розуміти всі умови нашої дружби, — суддя вирішив говорити прямо, чим здивував Едема, який уже сушив мізки над тим, як змусити суддю перейти від Езопової мови до мови Трампа.