Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

Я не можу на це дозволити!

Так подумала моя голова, і рука схопила зі столу ніж, а нога посунула до дверей кімнати Анджейка. Зупинили мене не відразу, бо не чекали від мене нападу, від завжди спокійного, розсудливого Міхала, який, однак, забагато побачив за останні дні і пережив.

На щастя для мене і того підступного виродка, мене зупинили прямо перед його ліжком. Батько та Бернард мало не побігли за мною, як тільки зрозуміли, що я збираюся зробити. Вони не пройшли через двері, ці дорогоцінні секунди працювали на мою користь. Коли я підняв ніж, щоб вдарити, то відчув ривок, а потім удар по обличчю, сильний і лютий, як мороз за вікном. Я випустив ніж і впав на стіну. Отакою була історія мого короткого нападу на Анджейка.

– Міхале, ти повинен контролювати себе, – сказав Янек. – Ти сам нещодавно вважав, що він не стоїть за вбивствами.

– Я передумав, – відповів я. – Тепер я впевнений, що це він. Він обдурив усіх нас, усіх у цій кімнаті, і нам, цивільним, я навіть не дивуюся, але ж ти міліціонер. Обдумай це ще раз.

– Щоб я міг обдумати, у мене повинен бути час, – відповів Янек. – Тож зараз тато відведе тебе додому, а там ти візьмеш від матері щось на заспокоєння. Як тільки ліки почнуть діяти, ти зможеш повернутися до нас, але не раніше. Я розумію, в якому ти стані, ти не в собі, повір мені.

– Я хочу залишитися тут, – запротестував я.

– Пішли, синку, – сказав батько. – Цей заспокійливий сироп - штука добра, а потім ти повернешся і допоможеш нам. Ми повинні заспокоїти маму, бо якщо ми цього не зробимо, вона піде за нами сюди і побачить усе це.

Я встав і пішов з ним. Він завжди був для мене авторитетом, і я його слухав не зі страху чи якогось усталеного "бо так треба", а просто він завжди говорив розумно і робив те, що було правильно. Тож ми пішли до нашого дому, де мій батько заспокоїв матір кількома загальними словами, нічого не розповідаючи їй про те, що сталося тієї ночі. Я прийняв ложку сиропу валеріани, щоб заспокоїтися, а потім ми повернулися до будинку Анджейка.

Перше, що впало в очі по дорозі, це відсутність тіла Стаха. Зник і він, і ковдра, якою ми його вкривали. Закривавлений сніг був засипаний свіжою золою.

– Тіло в сараї, – пояснив Бернард, коли ми з батьком запитали про причину такого вчинку. – Треба заспокоїти людей і, як то кажуть, геть з очей, геть і з серця.

– Будемо укривати труп? — запитав я з легким недовірою.

– Так, – підтвердив селищний голова.

– Ми також замкнули будинок Клімкевичів на ключ, – додав Янек. – Нам потрібно якомога довше тримати в таємниці те, що сталося цієї ночі. Інакше в селищі може зробитися дуже нецікаво.

– Мабуть, уже запізно, правда? — запитав я з насмішкою.

– Міхале, те, що ми зараз робимо, це кризове управління, – нервово відповів Янек. – Якщо ти будеш тут сидіти і дражнити, а не допомагати, то ми тебе скоро посадимо, як Анджейка. Стисни дупу і поводься як чоловік, а не як дамочка з манерами.

– І вони там ось так будуть лежати? — запитав я з недовірою.

– А що, втечуть? – відповів Янек. – Як люди побачать, їх не переконаєш, не зупиниш, вони візьмуть вила, сокири і прийдуть сюди, витягнуть цього хлопця з хати і розірвуть його на шматки. Ти цього хочеш?

– Можливо, він на це заслуговує.

– І знаєш, що буде далі? Сюди приїде прокурор і допитає всіх у селищі. Тебе коли-небудь допитували в міліції чи прокуратурі? Тоді не знаєш, що люди відразу покажуть винних, і ті підуть сидіти. І що, ти хочеш за цього хлопця йти в тюрму?

– Можливо.

– Це ти зараз так думаєш, на нервах, а яка тобі користь? Якщо він виявиться невинним, то ви будете сидіти так само, як і винні, а може навіть і довше, тому що в останньому випадку суд знайде якісь пом'якшувальні обставини. Якщо він винен, то суд винесе йому вирок, потім стратить, а ти будеш сидіти тихо вдома і насолоджуватися своєю помстою. Розумієш?

Я подивився на нього, так, я нервував, але мені ставало спокійніше. Я бачив речі чітко, можливо, на відміну від нього, але, принаймні, розумів, що нічого не залишається, як погодитися з ним і чекати слушного моменту, щоб завершити свою помсту. Ні, не помсту, а справедливість.

– Розумію, – відповів я. - Вибач. Ви маєте рацію, давайте замкнемо дім Аліції, давайте сховаємо тіло Стаха, але що далі?

– Нам потрібна допомога, – сказав батько. – Цього разу ніхто не залишить без уваги наш заклик. Це не одна дівчина, знайдена в колодязі, а п'ять трупів, і вони, безперечно, жертви вбивства.

– Хто піде? – запитав я.

– Я, – зітхнув батько. – Шлях пробитий, сніг знову починає падати, але хуртовини не видно, небо чисте.

– Нашим завданням буде зберігати таємницю до прибуття допомоги, – підсумував Бернард. – Ми замкнемо Анджейка тут і будемо стежимо, щоб ніхто не заходив до будинку Клімкевичів.

– А я завтра спроваджу допомогу, – сказав батько. – Цього разу я піду вночі, візьму смолоскипи, лампи та багато гасу, на жаль, ліхтарики у нас сіли.

– Саме так, – підтвердив Янек. – Ситуація зараз має бути кращою, сніг ледь порошить, напевне, в околицях Єлєньої Гури все починає працювати як треба, це не Варшава, щоб будь-який сніг паралізував усе місто, тут горяни, і така зима - це ще не катастрофа.

Я кивнув, тому що це був гарний план, особливо враховуючи той факт, що мені було б на одну людину менше, щоб впиздити того водія ПКСу молотком по голові.

Батько повернувся додому, щоб підготуватися до експедиції, і ми пішли з ним, залишивши лише Бернарда охороняти нашу таємницю. Мама зрозуміла необхідність походу і швидко знову почала пакувати батька, діючи, як автомат, виконуючи певні рухи, переходячи від шафи до шафи та кидаючи нові речі в його потертий рюкзак. Я знав цей стан, так вона виявляла нервозність