Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

***

Звертаю до місцевої пекарні. Руки самі тягнуться до вітрини з тортами. Очі вишукують той, що зі шматочками манго, ананаса і заварним кремом. Бабуся тільки його признає серед усіх магазинних десертів. Можливо він зможе допомогти мені пом'якшити «удар» і бабуся не сильно розлютиться.

Прошу продавця пов'язати поверх коробки із тортом червоний бант і швидко розраховуюсь. Кожен крок до будинку супроводжується важким диханням. І справа зовсім не у фізичній втомі. Ребра тугим корсетом стискає страх перед тим, що на мене чекає вдома.

Переступаю поріг квартири, і перше, що чую — приглушений чоловічий голос. Дивно. Озираюся і бачу на підлозі, просто біля входу, черевики. Шкіряні, начищені до блиску. Це точно не бабусині.

Серце стискається від тривоги. Хто це може бути?

— Ба, я вдома, — кричу за звичкою, опускаючи коробку з десертом на пуф.

Віддалена розмова миттю стихає, нестерпна тиша вкриває стіни квартири. Повільно йду у бік кухні, відчуваючи, як з кожним кроком холодок повзе по спині.

Сподіваюся це не куратор завітав у гості. Вересень я почала не так добре, як хотілося б — через хаос із вагітністю моє навчання відійшло на задній план, домашні завдання виконую аби як. Напевно куратор вирішив проконтролювати, що зі мною відбувається.

Коли я заходжу на кухню, серце провалюється у п'яти. За обіднім столом сидять двоє — моя бабуся і... Не куратор, на жаль.

Поруч із бабусею на моєму стільці сидить Максим. Той самий. З Одеси. Він спокійно попиває чай з моїм улюбленим варенням. Виглядає так, ніби це для нього звична зустріч.

Торт у руках раптом стає важким, мов камінь. Серце грюкає в грудях. У вухах гуде кров. Секунди розтягуються, і я відчуваю, що задихаюся від усього, що зараз станеться.

Максим зустрічається зі мною поглядом. У ньому немає навіть тіні хвилювання. Немов те повідомлення, яке я йому відправила, було чимось на кшталт «Як справи?». А не... не те, чим воно було насправді.

— Привіт, Поліно, — оксамитовий голос мурашками проноситься моєю шкірою.

Шия одразу вкривається потом, вуха заливає червоною фарбою. Пальці мерзнуть. Він каже це так, ніби ми бачимося щодня.

Повертаю голову до бабусі. Вона хитає головою, погляд строгий та докірливий. Невже вона вже знає? Він усе їй розповів? Але як? Чому?

— Ти не сказала мені, що у вас будуть гості, — ледве вимовляю, намагаючись заспокоїтися. Ставлю коробку з тортом на стіл.