Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Нічого, нічого, — брат Іов обійшов навколо хлопчика, — справжній гридень! Важка байдана?

Петько пересмикнув плечима:

— Та як є…

— Зате надійна. Та й шолом зайвим не буде. Бач, шишак який гарний! Будь-який меч ковзне і шкоди не завдасть. Добра байданка…

Петькові дуже кортіло запитати, звідки брат Іов її приніс, але він стримався. Монах прочитав у очах хлопця приховане питання, посміхнувся, пропустив крізь кулак свою густу бороду та й промовив:

— Моя це байдана. І шишак мій. Довгенько пролежали, але ж згодилися. Носи, Петре!

Кольчуга, незважаючи на свою вагу, рухів не сковувала, зате шолом був трохи завеликий. Довелося у шкіряному ремінці робити зайву дірку, аби той добре тримав, а шолом не злітав при рвучких рухах. Обідали, коли за невеличкими віконцями почувся глухий грізний шум. Отець Пилип прислухався й кивнув Петьку:

— Піди на двір, отроче, глянь, у чому справа?

Петько слухняно поклав на стіл велику тесану з липи ложку і піднявся, не забувши перехрестити лоба на суворий лик потемнілої від часу ікони з тьмяним вогником лампадки під нею. Зробив він це звично, не замислюючись, і тільки ступивши кілька кроків до дверей, зупинився, озирнувся на ікону і здивовано знизав плечима:

— Це ж треба… — пробурмотів він неголосно.

За огорожею церкви збуджено метушилися люди. З усіх боків лунало одне слово:

— Татари… Татари…

— Що татари? Де татари? — намагався він розпитати у стривожених людей.

— Там! З боку Либіді… З боку Печерського монастиря… Зі сторони Видубичів!

Петько кинувся назад у трапезну:

— Отче Пилип! Татари! На вулиці всі кричать, що татари прийшли! З усіх боків… І з Печер, і з Видубичів! І з Либіді… Татари прийшли!

Отець Пилип важко підвівся:

— Господь з нами, брати. Господь нас не залишить! До зброї!

Неспішно, без метушні монахи залишали трапезну, може, вперше за багато років покинувши обідній стіл неприбраним.

* * *

Ратибор, похитуючись у сідлі, їхав у першому шерезі княжої дружини. По лісових стежинах і засніжених луках вів князь свою дружину на захід. На ночівлю зупинялися у поодиноких селах, але найчастіше спали просто неба, нагрівши землю великими вогнищами. На третій день після вечері до князя Данила підійшов Ратибор.

— Дозволь, княже, слово мовити.

— Кажи, — Князь Данило сидів перед вогнищем на обрубку берези. Відблиски полум’я грали на його обличчі, відбиваючись в темних очах. Князь ще не зігрівся, тому закутався у теплу милоть,[83] трохи згорбився і мружився на яскравий вогонь.

— Князю Даниле, дозволь повернутися до Києва.

Князь здивовано звів брови:

— До Києва? Чи забув щось?

— Петра забрати хочу. Як син він мені став. Відаєш, княже, що із моєю родиною сталося? Дозволь, княже… Як поїхали, життя мені немиле. Кожну ніч отрок сниться, весь у крові, шаблями порубаний. Відпусти, княже, Богом прошу.

Князь Данило подивився у змучені тривогою Ратиборові очі. Мав бажання відповісти гридневі, аби не розводив рюми, та не зміг. Зазирнув вояк у саме княже серце. Чи сам князь не покинув Київ заради родини своєї? Покинув… А зараз їде в угри сватати доньку короля Бели за свого сина Льва заради чого? Заради народу свого чи сина? «Невчасне сватання? — роздумував князь. — Майбутнє покаже. Треба створювати проти татар союз, а з ким? Усіх побили кляті бесермени! Залишилися королі польський та угорський. З ними треба пробувати союз утворювати. А парубок Петро… Не простий, одначе, парубок! Є у ньому щось дивовижне. І та шкатулка чаклунська…»

Доки князь роздумував, Ратибор покірливо чекав на його рішення, а в очах у нього грали ті ж багряні полум’яні відблиски, що й на обличчі княжому. Зрозумів князь Данило, прочитав у бездонній, змученій тривогою глибині цих багряних від полум’я очей, що Ратибор все одно поїде. Покине табір без дозволу і поїде зі злом у серці. Хіба мало лиха у цьому світі? Нехай їде! Може, ця врятована невинна душа зарахується йому на Страшному суді? Адже багато гріхів на його стомленій душі! Ох, багато…

— Добре, Ратиборе, їдь! Дмитру Єйковичу передаси: парубка Петра велю до себе доправити, а сам нехай Київ боронить, скільки сили має!

Мабуть, зігрівся князь від багаття, скинув милоть і звівся на весь свій зріст:

— Не на живіт, але на смерть боронить. Татар вибивати треба, тоді дійти до Холму в них сил не вистачить.

— Все зрозумів, княже. Усе передам воєводі.

— От і добре. Їдь!

Не став Ратибор чекати на ранок, тут же осідлав коня і поїхав у зворотний бік. Туди, де зранку багряною кров’ю розтікатиметься схід сонця.

* * *

Петько стояв на міському мурі. Прямо під ним на дніпровському березі татари грабували Поділ. Горіли церкви святого Іллі на Почайні і Богородиця Пирогоща разом з торговими рядами. Чорний дим у холодний безвітряний день здіймався стовпами у низьке сіре небо, на землю сипалися маленькі сніжинки. Між хатами на невисоких рудих конях металися вершники, ловлячи арканами нечисленних киян, хто не встиг чи не схотів сховатися під захист міцних київських мурів. Де-не-де спалахували люті сутички — то мужики намагалися захистити свої хати від грабунку. На дзвін криці чи гортанні крики прибульців тут же збиралася декілька вершників. Хвилина — і на замерзлу землю лилася кров, хтось бився у передсмертних корчах, хтось оплакував злу долю, хтось проклинав жорстокосердих ворогів.

Поділ татари узяли легко. Невисокі дерев’яні стіни, які прикривали Поділ з боку Дніпра, не могли бути серйозним захистом від досвідчених у взятті міст татар. Прикриваючись щитами від численних лучників, які осипали нападників стрілами, татари притягли стінобитну машину до самих воріт. Величезна колода висіла на міцних ланцюгах. Колоду розгойдали і раз у раз гатили по воротах. Дуже скоро ті не витримали і впали. Щойно ворота затріщали, лучники залишили мури і щодуху побігли на Замкову гору. Кілька нападників влучні київські стрільці таки поцілили, кого в руку, кого в ногу. Одного вбив важкий спис, пробивши щита і глибоко встромившись у голі груді, прикриті лише овчиною. Важкі Подільські ворота Верхнього міста, пропустивши лучників, одразу зачинилися. Високі мури наїжачилися взятими напоготові луками та списами. Диміли вогнища під чанами з водою та смолою. Татари, розпалені гонитвою, підбігли під самі київські мури і були покарані за легковажність. Легко, наче вістря гострої шаблі, свиснули десятки стріл. Наслідки залпу були жахливими. Десятки нападників залишилося лежати біля воріт. Скоряючись наказу сотника, татари відбігли на безпечну відстань. На мурах образливо зареготали, а татари у відповідь погрозили кулаками і щось прокричали.

— І це страшні