Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Для чого існує людина на світі? Яка і кому від цього користь? Над цими питаннями я давно почав задумуватися.

Коли ще навчався у школі, мені розповідали чи байку, чи правду про те, що людину, як і все інше на землі, створив бог за шість днів, але ж чим він займається решту своїх днів і по сьогоднішній день?

Вчений Дарвін дав свою теорію про появу людини в світі: він її пояснював поступовим розвитком, починаючи від комашки-букашки до мавпи, з якої, врешті, на його думку, утворилася людина.

Не знаю, правда цьому чи ні - він про це і сам не знав, тому що при цьому перетворенні присутнім не був.

Я особисто цьому віри не йму ось чому: протягом уже 20-ти століть з часу, як почали рахувати роки, жодного випадку не зареєстровано, щоб перетворилася мавпа на людину чи навпаки.

До такого роду тлумачення я взагалі ставився завжди з якоюсь особливою недовірою. З тим, що людину в порівнянні з іншими живими істотами ставлять на найвищий ступінь, я теж не погоджуюсь.

З цим я був би згоден тільки в тому разі, якби, дійсно, людина як найвища розумом істота сама не працювала, а лише керувала всім тим, що її оточує.

Насправді людина, як на мій погляд, і найрозумніша, і водночас найдурніша, тому що з народження і до смерті вона мусить турбуватися і працювати не тільки на себе та на свою сім'ю, щоб забезпечити її одягом та харчами, а мусить навіть забезпечувати тих тварин, якими вона оточена.

Земля крутиться, і людина разом з нею крутиться, мов карась в окропі; кому від цього користь? А якби не було людини на земній кулі, вона з таким же успіхом крутилася б і без людини.

Отакі особисті мої погляди були на життя і існування людини в ті давні роки, коли я був іще юнаком, терпів різні знегоди та перешкоди, не маючи уявлення про краще майбутнє, заради якого людина на земній кулі дійсно потрібна і необхідна. Про це я довідався пізніше.

В першій частині свого оповідання я зупинився на тому, що здав базу № 7 внаслідок її ліквідації та виїхав з дружиною з Донбасу у с. Михайлівку на свою батьківщину до матері.

Описуючи своє дитинство та молоді роки, я пропустив декілька цікавих випадків, про які я вирішив розповісти в другій частині спогадів, - як то кажуть, краще пізно, ніж ніколи.

В дитинстві, як всі хлопці мого віку, я не міг сидіти на одному місці, а все бігав та шукав пригод. Коли батько вчителював, ми жили при школі; в нашому дворі була загороджена обора, в якій влітку тримали скотину; в оборі валялася дошка, в якій стирчав іржавий цвях. Бігаючи по подвір'ю, звичайно, босий, я натрапив правою ногою на той цвяшок та глибоко проколов ногу. Нога моя з часом загноїлася. Батько повіз мене у Гранів до фельдшера, і там цей нарив зрізали, з моєї ступні залишилася сама тільки шабатура: шкіра та кістки. Але незабаром усе заросло і загоїлось.

На селі були прийнято, що вся молодь і дітвора на Великдень три дні проводила своє дозвілля біля церкви за огорожею на зеленій травичці.

Старші лежать та сидять гуртами, гомонять між собою, а дітвора грається крашанками. Хлопчаки знімають шматок залізної труби з церковної ринви, ставлять її спохвату і починають через неї пропускати яйця. В цьому бере участь чоловік до десяти одночасно. Кожен мусить пам'ятати, за ким йому яйце через трубу пускати. Якщо покотилося моє яйце через трубу і зачепило одне з яєць, пущених поперед мене, то зачеплене яйце вважається виграним - його забирають у кишеню і котять своє яйце поза чергою. Гра триває, або поки хлопцям набридне, або поки більшість програє свої яйця, а їх з дому береться не менше п'яти.

На другий день Великодня піп збирає біля церкви всіх жителів села - і старих, і молодих, і чоловіків, і жінок.

Обов'язок кожного - стати в чергу, підійти до попа; піп благословляє здоровим дерев'яним хрестом, пише на лобі водою хрестик і дає цілувати хреста і руку, якщо молоді чи малі, а з дорослими христосується, цебто цілується тричі. Для цього повертають голови один вправо, а другий вліво, щоб носи не заважали гарненько цмокнутися. Буває, що який-небудь дід ніяк не може второпати, куди йому голову повертати: піп вправо і дід вправо - нічого не виходить; піп поверне вліво і дід вліво, знову не так... Попові кожний житель села - старий чи малий - мусить покласти у відро крашанку, церковний сторож одно знає - повні відра з крашанками десь відносить, а порожні підставляє. Так і на проводах буває; тільки там, крім яйця, з кожного гробка дасться попові ще й калач. Таким чином, скільки на цвинтарі гробів, стільки у попа калачів, які вже із цвинтаря не носять, а на підводі відвозять.

Такий же «урожай» попові буває і на йордані (водохрещі), коли він іде з кропилом з хати до хати й співає: «У Йордані крещаюся тебе, господі». З кожного двора він одержує буханець хліба та хто що дасть - шмат сала, десяток яєць, а підвода їде слідом та підбирає «подаяніє».

А за те, що людина родиться, і за те, що помре, попа доля знову не мине: йому ж таки платити.

Коли я вже трохи підріс, було мені років 7-8, батько вирядив мене в ліс пасти худобу, а дід доручив мені ще й свою корову пасти, щоб у гурті, як то кажуть, їм веселіше було. За цю роботу він мені чи зморщив із шкіри сам постоли, чи купив на ярмарку (скоріше, купив, бо шерсті на них не було). Отож погнав я пасти; в лісі дерева густо, коровам весело, бо їх дві, а мені скучно, і став я розвеселятися на постолах. Іззаду в них були зайві недовгі кінці шкіряні. Я, не маючи що робити, взяв ці кінці і зв'язав на два гудзи, сидячи; потім встав на ноги, зробивши декілька кроків; кінці й затягнулися. Були вони мокрі від роси; кинувся я їх розв'язувати - не розв'яжу, зубами не дістану до п'ят. А в цей час корови мої пішли собі і зникли між деревами. Поки я монявся з тією розв'язкою, корови залізли в шкоду на посадці молодого дуба. В цей час якраз наскочив лісник і зайняв мою худобу, а я так-таки розв'язати кінці в постолах не можу! Врешті, я змушений був постоли скинути з ніг зовсім, але було вже пізно - над моїми коровами хазяями вже були інші.