Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Дощ не просто почався – він хлинув, заливаючи вулиці, затоплюючи тротуари. Я відчула, як теплі потоки течуть по моєму обличчю, змиваючи втому, напругу, сум'яття. Люди навколо кидалися хто куди – під навіси, у метро, ​​витягували парасольки, бігли, сміялися, лаялися. А я стояла, ніби мене заклинило.

У якись момент я просто вдихнула глибше, відчула запах мокрого асфальту, теплої води, пилу, яке змивало зі старих дахів, і рушила вперед, нехай із кожним кроком вода вбиралася в одяг, роблячи його важким.

Коли я зайшла в офіс, з мене ще капало. Колеги озиралися, деякі відверто дивилися, а один навіть пробурмотів:

— Ого, шо, хтось потрапив під тайфун?

Я лише проігнорувала це. У мене була своя буря, яку я мусила розв'язати.

Лев стояв біля дверей мого кабінету, схрестивши руки на грудях. Він уважно мене оглянув, трохи піднявши брови.

— Ти вся мокра, — констатував він, не ховаючи посмішки.

— Спостережливий, — відповіла я, проходячи повз нього.

Лев не зрушив з місця.

— Ти хотіла мені щось сказати? - він прочитав текст на моєму обличчі.

Я зупинилася біля свого кабінету, тримаючись за ручку дверей. Глибоко вдихнула, мовчки порахувала до трьох і повернулася до нього.

— Лев, наші стосунки… — почала я спокійно, — вони фальшиві.

Він нахилив голову, ніби зважуючи моє слово.

— Декому треба показати, що я не така вже й слабка. Що я не сумую за ним, що мені начхати.

Лев подівся на мене довше, ніж слід було. А потім несподівано зробив крок уперед, притискаючи мене до стіни. Його руки вперлися в стіну, а обличчя підсунув до мого обличчя, утворюючи пастку.

— Значить, гра? — його голос звучав низько.

— Саме так.

Його губи ледь смикнулися.

— Тоді я теж не буду справжнім хлопцем для тебе.

Я відчула, як моє серце пропустило удар.

— І що це означає?

Лев вільно відступив, дозволяючи мені вдихнути.

— Це означає, що після роботи ми все одно йдемо на побачення, — сказав він, — бо я вже запланував, а якщо скасовувати, виглядатиму як ідіот.

Я моргнула.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — підморгнув він. — До вечора, кохана.

І пішов, залишаючи мене стояти, обмірковуючи, що, чорт забирай, щойно сталося.

Уже в кабінеті я стояла перед дошкою, вдивляючись у написані слова.

"Брати Грім.

Дивись уважно.
Ехо минулого шепоче.
Розкрий таємницю коріння.
Єдине місце, що пам'ятає все.
Вічність заховала відповідь.
Обирай шлях мудро."

Я закусила губу.

— Гаразд, Грім – значить, казки… — пробурмотіла я.

Але що далі?

Я вдивлялася в рядки, відчуваючи, що там є щось більше.

І тоді подумала: "А що, якщо тут прихований зміст?"

Витягнувши блокнот, виписала перші літери кожного рядка.

Д
Е
Р
Є
В
О

Я з'єднала це докупи і ледь чутно видихнула.

— "Є" замінити на "Е" і виходить дерево…

Це вже було щось.

Тепер залишилося знайти казку, пов'язану з деревом. Я заплющила очі, намагаючись спробувати всі можливі варіанти. Але з мого чертогу розуму мене вивело повідомлення.

Я стояла, вдивляючись у телефон. Повідомлення світилося на екрані, чорні літери врізалися в очі.

"Матінка вбила,
Батько мене з'їв..."

Вологі пальці стиснули пристрій сильніше. Дощ уже майже вщух, але мокре волосся липло до обличчя, а під футболкою ще залишилася неприємна волога прохолода. Проте я цього не відчувала. Серце билось важко й глухо, як удари дзвону.

Я знала ці рядки.

Знала їх ще з дитинства.

Я заплющила очі, і в голові, наче стара кіноплівка, розгорнулася інша картина.

Мені було, мабуть, шість чи сім. Я сиділа на дерев'яному стільці у бабусиній кухні, коліна підтягнуті до підборидя. Вечоріло, і тьмяне світло від старого світильника робило тіні на стінах довгими, химерними. Дощ за вікном стукав по підвіконню, і уява перетворювала ці звуки на чиїсь кроки.

Бабуся в той вечір виглядала ще старшою, ніж зазвичай. Її сиве волосся було зібрано в пучок, на обличчі грали зморшки, а очі, темні, як нічне небо, вдивлялися в мене уважно.

— Ти любиш казки, Євочко? — спитала вона, обережно розмішуючи чай у своїй керамічній чашці.

Я кивнула, бо тоді ще не знала, що є казки, які не хочеш чути.

— Я тобі розповім одну. Дуже стару. Вона не для маленьких дітей, але ти в мене розумна, ти зрозумієш.

Я мовчки сховала підборідя між колинами й слухала.

І бабуся почала.

— Жила-була одна мати. Вона мала сина. І хоч він був її рідним, вона його ненавиділа…

Я слухала, не відриваючись. Голос бабусі був низьким, напруженим, і кожне слово лягало важким каменем.

— Одного разу, коли чоловіка не було вдома, вона взяла ніж… і вбила сина.

Я пам'ятаю, як тоді повітря в кімнаті стало густішим.

— Вона розрубала його на шматки й поклала в казан, — продовжувала бабуся. — А потім зварила з ним страву.

— Ні, — прошепотіла я, але не змогла змусити її зупинитися.

— Коли повернувся батько, він не знав, що в тарілці це його син… і з’їв на вечерю.

Я затулила долоньками вуха, але голос бабусі звучав у голові навіть крізь шум дощу.

— А потім з'явився птах. Білий, як сніг. Він почав співати.

І вона заспівала.

— Матінка вбила,
Батько мене з'їв,
Брат мої кісточки зібрав,
Під ялівцем їх поклав…

Голос бабусі став тихішим, майже шепіт.

— І цей птах помстився. Він убив матір. А потім полетів у небо…

Я пам'ятаю, як тоді сиділа, зіщулена, зі страхом дивлячись у бабусині очі.

— Це казка? — тихо спитала я.

Бабуся кивнула.

— Так. Це казка братів Грім.

— Але вона страшна…

— Усі казки були страшними, коли їх тільки придумали, — бабуся потерла моє волосся. — Дорослі люблять їх згладжувати. Але в них є правда.