Читати книгу - "Правік та інші часи"

Врешті Бог повернувсь і, роздратований гармидером, знищив усе створене однією думкою. Тепер Шостий Світ стоїть порожній і глухий, як кам’яний склеп».

Час Ізидора

Якось, коли Ізидор прийшов на пошту зі стосом листів, поштарка в блискучому халаті зненацька наблизила обличчя до віконечка й сказала:

— Начальник тобою дуже задоволений. Казав, ти наш найкращий клієнт.

Ізидор завмер з хімічним олівцем над бланком чергової скарги.

— Як це? Я ж завдаю пошті збитків. Але це все за законом, я не роблю нічого поганого…

— Ах, Ізидоре, ти нічого не розумієш. — Зарипіло, відсуваючись, крісло, й жінка наполовину висунулася з віконечка. — Пошта заробляє на тобі. Тому начальник тішиться, що знайшовся хтось такий, як ти, саме в нашому відділенні. Бачиш, домовленості між державами такі, що за кожен загублений міжнародний лист обидві країни платять порівну. Ми тобі платимо в злотих, а вони — в марках. Ми тобі ці марки обмінюємо за державним курсом, усе згідно з правилами. Заробляємо і ми, і ти. Власне кажучи, ніхто нічого не втрачає. Ну, то що, хіба ти не задоволений?

Ізидор кволо кивнув головою.

— Задоволений…

Жінка відсунулася назад у віконечко, взяла в Ізидора бланки скарг і почала їх механічно проштемпельовувати.

Коли він повернувся додому, перед будинком стояла чорна машина. Міся вже чекала біля дверей. Обличчя в неї було сіре й нерухоме. Ізидор одразу зрозумів: сталося щось жахливе.

— Ці панове до тебе, — проказала Міся дерев’яним голосом.

У кімнаті біля столу сиділо двоє чоловіків у світлих плащах і капелюхах. Йшлося про листи.

— До кого пишеш листи? — спитав один з них і запалив циґарку.

— Ну, до туристичних фірм…

— Це пахне шпіонажем.

— Та що я маю до шпіонажу? Я як побачив машину, то, знаєте, подумав, ніби щось сталося з дітьми, коли, слава Богу…

Чоловіки обмінялися поглядами, і той з циґаркою вороже подивився на Ізидора.

— Нащо тобі стільки кольорових буклетів? — запитав раптом другий.

— Цікавлюся світом.

— Цікавишся світом… Нащо тобі ця зацікавленість світом? Чи ти знаєш, що можна дістати за шпіонаж?

Чоловік зробив швидкий рух біля шиї.

— Перерізання горла? — запитав наляканий Ізидор.

— Чому ти не працюєш? З чого живеш? Чим займаєшся?

Ізидор відчув, що його руки пітніють і що він починає затинатись.

— Я хотів постригтись у ченці, та мене не прийняли. Допомагаю сестрі та шваґрові. Рубаю дрова, бавлю дітей. Може, дістану якусь пенсію…

— Жовті папери, — буркнув той з циґаркою. — Куди висилаєш листи? Може, до «Вільної Європи»?

— Лише до автомобільних або туристичних фірм…

— Що в тебе було з Уклеїною жінкою?

Ізидор лише тепер зрозумів, що їх передусім цікавить Рута.

— Можна сказати — все і нічого.

— Тільки без філософії.

— Ми народилися в один день, і я хотів з нею одружитися… але вона виїхала.

— Знаєш, де вона тепер?

— Ні. А ви знаєте? — запитав Ізидор з надією.

— Не твоє діло. Тут запитую я.

— Панове, я не винний. Польська Пошта мною задоволена. Поштарі мені самі це сказали.

Ті підвелись і рушили до виходу. Один з них ще обернувся з порога й сказав:

— Пам’ятай, що ти під контролем.

Кілька днів потому Ізидор отримав зім’ятого і забрудненого листа з закордонними марками, яких ще не бачив. Машинально глянув на відправника і прочитав: Amanita Muscaria.

Ці слова здалися йому напрочуд знайомими. «Може, це якась німецька фірма», — подумав він.

Але лист виявився від Рути. Ізидор здогадався про це, тільки-но побачивши незграбний, дитячий почерк.

«Дорогий Ізеку, — писала вона, — я дуже далеко, в Бразилії. Іноді не можу спати. Так за вами тужу. А іноді взагалі про вас не думаю. Маю тут багато справ. Мешкаю в величезному місті, повному різнокольорових людей. Як твоє здоров’я? Маю надію, що моя мама також здорова. Мені її дуже не вистачає, та знаю, що вона не змогла б тут жити. Я маю все, чого хотіла. Не передавай вітання нікому, навіть моїй мамі. Нехай мене скоріше забудуть. Amanita Muscaria».

Ізидор не спав до ранку. Лежав і дивився в стелю. До нього повертались образи та запахи з тих часів, коли тут ще була Рута. Він пам’ятав кожне її слово, кожен порух. Відтворював їх почергово. Коли перше сонячне проміння дібралося до віконця східного голубника в даху, Ізидорові покотилися з очей сльози. Потім він сів і пошукав адресу: на конверті, на аркуші, навіть під маркою і на її заплутаному малюнку. Та не знайшов.

— Я поїду до неї. Назбираю грошей і поїду до Бразилії, — голосно сказав Ізидор сам до себе.

Потім здійснив задум, який ненавмисно підкинули йому нишпорки з СБ. На аркуші, вирваному з зошита, написав: «Прошу надіслати мені проспекти. Вітання. Ізидор Небеський». На конверті написав адресу: «Радіо «Вільна Європа». Мюнхен. Німеччина».

Поштарка зблідла, побачивши цю адресу. Мовчки подала йому формуляр на рекомендований лист.

— І відразу попрошу бланк на скаргу, — сказав Ізидор.

Це був дуже простий бізнес. Ізидор висилав такий лист раз у місяць. Відомо було, що він не лише не дійде до адресата, але й не покине кордонів навіть повіту. Щомісяця отримував відшкодування за ці листи. Нарешті, вкладав у конверт чистий аркуш. Не було вже сенсу просити проспекти. Це був екстра-заробіток, який Ізидор відкладав у скриньку з-під чаю. На квиток до Бразилії.

Навесні наступного року нишпорки в плащах забрали Ізидора до Ташува. Засвітили лампою в очі.

— Шифр, — промовив один з них.

— Що «шифр»? — запитав Ізидор.

Другий відважив йому доброго ляща.

— Назви шифр. Яким способом шифруєш інформацію?

— Яку інформацію? — здивувавсь Ізидор.

Знову дістав в обличчя, цього разу сильніше. Відчув кров на губі.

— Ми перевірили всіма доступними методами кожне слово, кожний квадратний сантиметр листа й конверта. Розшаровували папір. Перевірили марки. Збільшували кожну в десятки разів. Досліджували під мікроскопом їхні зубчики і склад клею. Аналізували кожну літерку, кожну крапку й кому…

— Але нічого не знайшли, — докинув другий, той, що бив.

— Там немає ніякого шифру, — тихо сказав Ізидор і хусточкою витер кров з-під носа.

Обидва чоловіки розсміялися.

— Ну добре, — почав перший. — Домовмося: почнемо ще раз, спочатку. Ми тобі нічого не зробимо. Напишемо в протоколі, що ти не зовсім нормальний. Таким тебе, зрештою, всі вважають. І відпустимо додому. А ти нам за це розкриєш свій секрет.