Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Хай собі та качка кряче, хай бреше, аби здохла, але ми правду надрукуємо! — заперечив Андрій.

— Постійте, постійте, Андрію Андрійовичу, — приязно усміхнувся Ладичко. — Пізнаю себе у молодості. Достоту був таким енергійним, гарячим. Ви навіть не дослухали мене…

— Вибачте.

— Це щодо громадянської позиції. Тепер гляньмо з етичного боку… Ваш брат Іван Андрійович…

Тут Ладичком різко підкинуло на стільці — і в ту ж секунду озвався телефон. Онуфрій Миколайович виструнчився, на якусь мить завмер і обережно простягнув руку до трубки.

— Дуже уважно слухаю, — розповзся в улесливо-догідливій посмішці.

Волосянич все зрозумів. За кілька тижнів роботи він відкрив для себе в Ладичці дивовижний феномен. Редактор якимось надприродним чуттям вгадував ту мить, коли до його кабінету летів дзвінок із священного поверху. Телефон ще не встигав дзенькнути, а він уже був напоготові виконувати вказівки.

— Слухаю… так… так… Ніколи б до цього не додумався… Ой, спасибічки вам велике… Дуже слушна, мудра… мудра порада… Ми такі вдячні… всім колективом… кланяємося… низько кланяємося за пораду… так… так… негайно виконаємо…

Редактор відняв від вуха трубку, обережно заглянув у неї, ще раз впевнюючись, чи закінчили на тамтому кінці бесіду, потім з ніжністю поклав її на важіль.

— Це зверху турбували, — пояснив, не забувши при цьому вказати на стелю.

— Я їх звідти викурю, їй-богу, аби вам не заважали жити, — глухо сказав Волосянич.

— Кого?! — перелякано сахнувся Ладичко…

— Ну, тих зверху, крилатих, що над нами… Геть будинок запаскудили…

Річ у тім, що на горищі редакції гніздилась незліченна зграя голубів. Кривий редакційний завгосп майже щодня лазив туди, ловив молодняк, скручував голови і ніс додому на суп. Проте крилата навала не зменшувалася, а все більше розросталася, надаючи редакційній споруді не вельми привабливого вигляду. Це продовжувалося роками. Голубині гнізда скидували, палили, птицю нищили, а вона, немов казковий фенікс, поставала ще сильнішою, живучішою. І коли Ладичко показував пальцем на стелю, Волосяничу завжди здавалося, що редактор апелює до невгамовної птиці.

— Ой, налякали! — схопився за серце Ладичко. — За такі жарти ой-ой-ой… — редактор знову хотів показати на стелю, але вчасно схаменувся.

— Я все-таки хочу дослухати ваші міркування про фейлетон, — нагадав про перервану бесіду Волосянич.

— Завважте, це не тільки моя думка, це думка керівництва… Ага, згадав: етичний бік справи… Ваш брат Іван Андрійович — людина безсумнівно чесна, принципова, скрупульозна… За такі риси ми усі його шануємо. Я, приміром, уже давно висловив пропозицію про його підвищення. З його талантом сидіти в області, а не займатися дрібними районними хуліганчиками. Але, даруйте, як Іван Андрійович наважився познайомити вас із матеріалами слідства, коли суду, як такого, не було, і дуже сумнівно, чи відбудеться. Ваш фейлетон — це компрометація людини, явний тиск на суд, громадську думку. У нас подібне переслідується законом. Хто вже хто, але ваш брат мусить такі істини знати.

— Все правильно, — сказав спокійно Андрій. — Суд справу заквасив. І ми повинні через газету змусити його повернутись до Зеленякових махінацій. Зрештою, ваша справа — друкувати матеріал у нашій газеті чи відхилити. Не вирішиться доля фейлетону тут, я відправлю його в обласну, республіканську пресу.

— Отакої! — загадково похитав головою Ладичко і обережно витягнув із столу чорну течку.

Відкрив її, витягнув акуратно вирізану і наклеєну на білий аркуш картону рецензію кандидата сільськогосподарських наук. Від побаченого Андрія замлоїло: зблід, відтак зжовк, як лист осінній, і, не втримуючись на враз похололих ногах, опустився на стілець.

— Це нечесно! Коли хочете знати — підло, негідно!.. — промимрив неслухняним голосом.

— Дорогенький мій, я такої ж думки, — сказав безпристрасно Ладичко. — Правильно, це підло, негідно, нечесно вбивати молодий талант на корені.

Волосянич спостеріг, що Онуфрій Миколайович в якусь мить відкинув свої зовнішні очі і тепер, не ховаючись, працював тими, захованими від людей у темних закапелках черепної коробки. Страшні то були очі: холодні і водночас пекучі, безживні і в ту ж мить втаємничені глибоким підтекстом, насторожені і в той же час безформні і бридкі, як медузи.

— Прочитавши цю недолугу, некваліфіковану рецензію, — продовжував, розпалюючись, Ладичко, — ми з дружиною страшенно обурились. Я тому її і зберіг для себе, аби колись, як літературної верховини сягнете, показати нащадкам, як нелегко долали шлях творчий на Парнас. Але це я розумію, моя дружина… А інші? Ви впевнені, що коли надрукуєте фейлетон в області чи в столиці, нікому не спаде на думку повернутися до рецензії і зайнятися нею серйозніше? Адже там недвозначно вказані ворожі нам філософські напрями, під впливом яких написані поезії. Час уже міркувати, юначе, серйозніше…

Волосянич був повалений на кряжі — беззастережно, категорично і прицільно. На своє виправдання не знаходив жодного заперечення. І взагалі очі-двійники спопелили в його голові всі думки. Він щось мимрив і весь час намагався пригадати сказану братом фразу про редактора. Ага, згадав-таки нарешті. «Бог і Ладичко ніколи не б’ють своїх жертв палицями», — ось так і сказав Іван. Який влучний і страшний у своїй дотепності вислів!

— Бог і Ладичко ніколи не б’ють своїх жертв палицями…

Віщий голос у білій імлі

Зовсім недоречно нагадав тоді Зеленяк про страшну минулу зиму і трагедію у вівчарні. Загибла худоба й без того мучила Петра, не давала йому спокою. Але коли розібратися — хіба тут тільки його вина?

…Літо того року припізнилося й наздоганяло своє. Минав вересень, але осінню ще й не пахло. Після теплих серпневих дощів випогодилось, злежалі хмари висушилися, розвіялися по світу, і дні потекли сонячні, спечні. На подив усім, і ночі не остигали, а розроджувались рясно теплими росами. На полонинах дружніше, аніж весною, знову надумали рости трави. Дарма Петро умовляв голову колгоспу зганяти отари в долину, до зимівлі, бо восени в горах безтурботне небо і веселе сонце підступніші гнилої погоди. Та Зеленяк ніяк не міг змиритися, аби із такої солодкої паші гнати отари вниз, на обскубане до кореня сільською худобою пасло.

— Ще тиждень, дорогий Петрику, — вмовляв Граба. — Це ж стільки корму прибережемо в оборогах!

— Аби моя воля, Іване Петровичу, хай вівці і всю зиму жирують на верховині, — згоджувався Петро, — але, спам’ятаєте моє слово, гори не люблять самонадіяних, якби не довелося дорого заплатити.

І одного ранку, вийшовши з колиби, Граб остовпів. З північного боку, наче злодії, над горами вигулькнули чорні пелехаті хмари і обережно, по-пластунськи переповзли зі сторони Польщі на березільські полонини. Довкола було ще тепло, спокійно, серед несполоханої світанкової тиші весело озивались у кошарі тронки. Петро з безпомічною гіркотою усвідомив: бути великій біді. Ці кілька проклятих хмар-розвідників тягнули за