Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Лишайте все! Відкривайте кошари! Худобу — в долину. Може, ще встигнемо!..

Їм не вистачило всього кількох годин. І стадо, і пастухів снігова буря настигла перед самим Верховинським перевалом. На щастя, тут, на схилах неглибокого звору, ще з довоєнних років добували свій вік дві просторі вівчарні. Втрачаючи сили, вівчарі чудом загнали туди знеможені отари й, вже зовсім безсилі, попадали на купи струхлявілого сіна, горнучись до таких же безпомічних овець. Цілу ніч, наче плачучи за прогавленими жертвами, вила і злилася сніговійниця. Кидала собою ошаліло між берегами гір, шматувала дерева, кущі, билася об стіни вівчарників, благаючи людей вийти. Та вони нічого не чули. Пастухи і вівці спали в обнімку, гріючи одне одного. Людське й овече тепло, переливаючись одне в одне, творили єдиний острів рятунку в безбережному морі білого холодного пекла.

Перед світанком випогодилося. Вітер, пораз схлипуючи, умовк назовсім, і раптово запала тиша — була така неприродна, незвична, що вівчарям здавалося, ніби оглухли. Прокинувшись, вони отетеріло дивилися один на одного, длубали у вухах і не могли збагнути, що сталося. А коли повибігали на двір, то, бачилося, й зовсім глузд втратили: почали несамовито сміятися. Скільки надовкола могли вхопити очі, гори аж по самі голови засіли глибоко у сніги — тепер їх до красної весни вже не добудишся, не докличешся, хоч і сам скрижаній. Небесний простір — небагато його було тут, під перевалом, — знявся перед людьми високо і світився синьо й невинно. Вчорашні польські хмари, всі до одної, біло, покірно слалися по землі й молодо хрумкотіли під ногами. А вівчарі несамовито гиготіли. Проте ні радості, ні торжества в їхнім сміхові не було. Та й звідки їм взятися, коли перевал по шию занесло снігами і вівці хіба на крилах могли перелетіти через нього.

Того ж дня Граб з великими труднощами добрався до Березілля, де вже споряджалися на пошуки загублених пастухів і овець. Зеленяком — жаль було дивитись — лихоманило і, кутаючись у кожух, весь час благально питав Граба: «Петре, скажіть мені, що тепер буде зі мною?».

— Чорт мені до вас! — огризнувся Граб. — По мені хоч і сніг сушіть та й скирдуйте. Про людей думати треба. Худобині не дати згинути…

Порадились і дійшли згоди: отари залишити зимувати перед Верховинським перевалом. Вівчарні спішно підлатати. Сіна — благо, не встигли все звезти до ферми — там до Нового року стачило. Інше в міру можливостей вирішили довозити саньми. А догляд за вівцями — вести почергово. Іншого рятунку годі шукати.

Грабові чергувати випало перед самим окотом. Це той час, коли вівчар цілу днину ганяє свої ноги, як позичені, а вночі одним оком дрімає, а другим ловить дихання кожної вівці.

Того вечора Граб ще засвітла накормив, напоїв, почистив худобу, позамикав двері. Відтак прикрутив каганець, забився у сіно і задрімав… У хліві затишно, вівці надихали тепла і мирно посапували. Петро з світлою умиротвореністю дивився із свого пристанища на ярки, і ніжність хвилями напливала у серце. Немає в горах благороднішої, терпеливішої і вірнішої тварини за вівцю. Вона й дихає, як людина, — то нечутно, то тяжко, голосно. У гараздах і в горі вівця завжди була поруч горянина — при найменшій ласці і увазі до себе кормила його, одягала, витягала із біди. Вона була його опорою і надією у цьому хиткому і мінливому світі. Найзлиденніший бідняк — без кусня хліба на столі, миски бараболі у коморі, жмені муки на горищі — завжди чув себе газдою, доки обійстя його підпирали дві-три вівці. Якщо горянин доживав до того, що мусив продавати останню ярку, ближні знімали печально шапки. Це свідчило — чоловікові кінець: або уривав невдовзі життя самогубством, або помирав з голоду, чи брав на плечі торбу і навіки зникав із села…

Близько півночі Граб обійшов вівчарні, оглянув тварин, які за його спостереженням мали ось-ось розродитись, перевірив для певності замки і повернувся до лежанки. І тут остовпів: бездонну гірську ніч сколихнув далекий зойк, благаючий і тужний. Недобрим морозом взялося тіло Петра. Перезарядив рушницю, погасив каганець і боязко вийшов на двір. Довкола тиша. Тільки у небі від морозу ледь чутно шелестіли величезні гірські зорі. Згамувавши дихання, Граб слухом пильно промацував далину, але, сторожко зачаївшись, вона мовчала. Аби зігнати із себе острах, кілька разів покашляв, відтак підняв рушницю і бебехнув угору. Відлуння пострілу злякано метнулося на всі боки і стрибками помчало навколишніми зворами й лісами. Ніхто не озивався, не кликав на поміч. Граб ще кілька хвилин постояв і зайшов у вівчарню. Але тільки хотів прилягти, як болісний зойк пролунав знову. Тепер він уже усвідомив: стогін лунав не на дворі, не в нічній далині, а в ньому самому, під серцем. Власне, він і не лунав, той зойк, а тужним болем розпанахував груди.

— Це Марія! — раптом страшно закричав Петро.

Вівці схарапудились, посхоплювались із лежанок, збилися до гурту.

— Господи, поможи! — заблагав Граб, натягаючи на себе кожух. — Марієчко, почекай, дитино моя рідна! Я з тобою, почекай мене!

Далі міцно защепив засувом двері вівчарні, замкнув колодицю і, забувши навіть гвинтівку, помчав снігами у село.

Марія була найстаршою дочкою в сім’ї Грабів і найбільшим болем Петра. Дочці йшов чотирнадцятий рік, але виглядала зовсім дитиною. Росла хворякуватою, слабенькою, і дві молодші дочки давно уже її переросли. До того ж невідь за які гріхи — на Марію вічно падали біди: то ногу поламає, то руку покалічить, то під коня попаде. Але дивно: ніколи в сім’ї не чули від неї плачу, скарги на біль, хвороби… Всі злигодні, суджені долею, Марія зносила мовчки, з покірністю великої страдниці. І загалом прийшла вона на світ якоюсь дивакуватою. До прозорості худенька, вся біла, як рання наморозь, із голубими до зачарування очима, могла цілий день мовчки просидіти над найнепримітнішою квітчиною, так і не доторкнувшись до неї, годинами вдивлялася у небо… Кожне серце відчувало не просто жаль, а якусь вину перед цим неземним дівчам. Проте, наче змилостивившись наостанок, природа обдарувала Марію гострим розумом. У школі, дивуючи вчителів, вона вирішувала майже непосильні математичні задачі. Всього раз прочитавши, переказувала напам’ять десятки сторінок літературних текстів, прекрасно малювала, володіла неперевершеним голосом. Чесно кажучи, в школі та й вдома навіть