Читати книгу - "Вибрані твори"

— Собі?

— Звісно, не нам, а своєму созові. Мені ж з того діла одна досада. Син мій, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созі, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:

«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сімейству в двох організаціях бути». А син каже мені: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навіть трактора нема. А я ж тепер технічна інтелігенція. Переходьте ви до нас». А як мені переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка — на другому. Це за одними походеньками нічого не зробиш. Тільки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремінно собі трактора потягнути і розлад у сімейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас…

— А де ж він живе? — засміявся Мірошниченко.

— Микола мій? — чоловік добре знав, що питають про Самойлюка, але хотів як-небудь збити людей з пуття, — Це недалечке. Тільки дома його не застанете. Все він з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кіно пускає, то іще щось вигадує…

— Ні, де живе Самойлюк?

— Самойлюк? — знизав плечима. — Спочатку це треба піти Вишневою вулицею, потім пройти біля голови нашого созу, далі звернути до рівчака, перейти місток… — так почав пояснювати, що Бондар і Мірошниченко зрозуміли: прийдеться їм тільки в селі розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рівновагу візника.

XXVІ

Югина прочинила двері ванькирчика, щоб повісити ще теплу хустку, і застигла біля високого кадуба: за стіною глухо бубонів батько, розмовляючи з матір'ю.

— Ге-ге-ге! Щось часто… воду… — почула насмішкуватий голос.

Догадка підказала, що мова йде про Грицька і, чуючи, як червоніє, вона тихо побігла до невеликого прорізу між двома деревинами. Посеред вулиці прямо до її хати йшов Григорій.

— Хороший… бідний… Коли б… — докотилося материне зітхання.

«То хіба що, як бідний? Чи то в нас багатство те залежалося?» — відказала в думці, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, міцний, красивою, неквапливою ходою ішов між двома коліями, трошечки погойдуючи округлими плечима.

З-під шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, біла сорочка була вбрана в синє галіфе.

— Падку мій, а одежа так і лежить неприбрана на скрині! — Кинулась в хату наводити порядок. І хоч всюди було прибрано, чисто — заглянула в кожен куток, іще раз тирса віника захвилювалася і сірою журавкою витягнулась біля припічка. На подвір'ї загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попідвіконням, і лячно забилося серце у дівчини, наче взимку спіймана пташина, затиснута в задубілих руках. Що робити їй? Незручно ж вставитись у двері, а почни книжку читати, догадається, що бачила його, і подумає: хвалиться… А чиїсь задубілі руки дрібно і швидко трясуться і пташеня тривожиться і тремтить, ніяк не можучи вирватись з полону. Ось уже він у сінях, Югина застигає серед хати, з острахом дивлячись на двері, що от-от розчиняться. Та Грицько пішов у другу половину, до батьків, і дівчина полегшено зітхає. Іще глухіше бубонять стіни, нескінченно довго пливе час.

Густіли далекі простори за вікном. Витягувались полохливі тіні. І незчулась, як у хату ввійшли батьки з Григорієм. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько приніс вишняк. Гриць непомітно поставив біля полумиска пляшку і під столом потер руку, чуючи на ній липкий дотик пальців Федори. У сінях, відчиняючи двері, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: «Приходь же, Грицю».

Сама на шию кидається. Одначе славна. І непримітне оглядає Югину. Дівчина не дивиться на нього. Але чує на собі погляд і рукою відводить хвилясті пасма за вухо, паленіє.

«Чого ж ти червонієш? Нічого поганого не хочу зробити тобі, сама бачиш, що подобаєшся мені», — вимовляє погляд парубка, і навіть в цю хвилину він не знає, чи любить дівчину. Одначе радісно бачити її голубий погляд, розрум'янений вид, ніяково похилену голову. І здається, що вся вона віє яблуневим повівом, як антонівка в серпні.

Ось дівчина несміливо поглянула на парубка, а очі наче самі промовляють: «Я й сама не знаю, що зі мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слідкують, від них ні з чим не заховаєшся».

«Добре, добре», — розуміє її і, усміхаючись, починає розмовляти з Іваном Тимофійовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.

— На цей раз і не вгадав — Югина готувала, — підбирає губи Марійка.

— То вона навіть і борщ уміє зварити? — сміється Гриць і поглядає на дівчину.

— Ще й який, аби приправа, — підхвалює Марійка.

— Мамо! — благає дочка. Враз дві іскорки здмухнули в погляді несміливий вираз, і вона, вже лукаво примружуючись, додає: — Не слухайте, у нас піч така, що сама пече і варить, тільки скоріш горнятка вставляй.

— От аби мені така піч, цілий день не відходив би від неї!

— Цілий день в печі варив би, цілу ніч на печі спав би і був би господарем на всю губу, — ворушить Іван цурпалками рудих вусів, і розгонистий сміх розсипається по хаті.

— Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, — розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марійка. А глибоко засіла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нічого долю гнівити, тільки бідний, аж синій. Коли б за багатшого зятя видати втіху невсипущу», — і зупиняє заволожені очі на посмілілому обличчі Югини, пригадує своє дівування, сльози в економії Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхні серця — нехай буде так… небагато ж поля того, худоби біс має…»

Вони обоє залишаються в сутінках. Гриць довго не може знайти шапки, потім жмакає її в руках, знову кладе на лаві і рішуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тільки не дивилась на нього — стояла наче в глибокій задумі, мовчазна й покірна. Не знав, що сказати і зопалу промовив, що першим спало на думку:

— Югино, поцілую тебе на прощання.

— Для чого?.. — затуманено глянула на нього і знову похилила голову.

І ці слова, зовсім несподівані, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», відхилила його руки — це все було б так, як і годиться робити в таких випадках. А це — на тобі — «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожній пройшов по хаті, лягла біля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподівану тишу. І раптом чує,