Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Напередодні великих свят по нього посилали монастирську карету й привозили його. Треба було бачити, як хвилювалася вся громада, чекаючи його, як раділи, як замикалися всі, готуючись до сповіді, яких способів вигадували, щоб затримати його в монастирі якнайдовше.

Було це напередодні П'ятидесятниці. Його чекали. Я була схвильована, настоятелька помітила це й почала мене розпитувати. Я не приховала від неї причину своєї тривоги. Тоді вона занепокоїлася, здається, більше ніж я, хоч вона й силкувалась не показати цього. Отця Лемуана вона назвала диваком, поглузувала з мого неспокою, спитала мене, чи ж знає отець Лемуан про безневинність її та моїх почуттів і чи не докоряє мені чимось моє сумління. Я відповіла, що ні.

— Гаразд, — мовила вона, — я ваша настоятелька, ви повинні коритися мені, тож я наказую вам не говорити йому про ці дурниці. Вам нема чого й на сповідь іти, коли ви маєте сказати йому тільки цю дрібницю.

Тим часом отець Лемуан приїхав, і я вирішила піти до нього, коли він звільниться від тих, що найбільше квапилися до нього.

Уже підходила мені черга, коли це з'явилася настоятелька, відвела мене вбік і сказала:

— Сюзанно, я думала про те, що ви сказали мені. Ідіть до своєї келії, я не хочу, щоб ви сьогодні сповідалися.

— А чому, паніматонько? — відповіла я. — Завтра великий день загального причастя, що ж подумають, коли я одна не підійду до святого столу?

— Байдуже, хай кажуть, що знають, але сповідатись ви не підете.

— Паніматонько, — сказала я їй, — коли тому правда, що ви любите мене, то не завдавайте мені цієї муки, згляньтеся.

— Ні, ні, це неможливо, ви завдасте мені клопоту, зіпсуєте мої стосунки із цією людиною, а я цього не хочу.

— Ні, паніматонько, не завдам я ніякого вам клопоту.

— Пообіцяйте ж мені… Але ні до чого це, прийдете завтра вранці до мене й мені висповідаєтесь. Ви не вчинили ніякої такої провини, яку я не могла б простити й розгрішити, і ви підете причащатися разом з усіма. Ідіть же…

Я пішла й сиділа в келії сумна, стурбована, замислена, не знала, що робити — чи піти до отця Лемуана наперекір настоятельці, чи від неї самої дістати розгрішення і чи причащатись мені завтра разом з усіма, а чи утриматися від причастя, хоч би що про це сказали. Аж ось увійшла настоятелька — вона була на сповіді, й отець Лемуан запитав її, чому це мене не видно, чи не захворіла я. Не знаю, що вона відповіла йому, тільки ж він чекав мене в сповідальні.

— То йдіть же, бо треба. Але пообіцяйте, що мовчатимете.

Я вагалась, вона напосідала.

— Ото ще безрозумна, — сказала вона, — яке ж, по-твоєму, зло в тому, що ти змовчиш про те, у чому ніякого зла не було?

— А яке ж тоді зло сказати про це? — відповіла я.

— Ніякого, просто незручно. Він хтозна-що може подумати. Так запевніть же мене…

Я таки вагалась, але зрештою пообіцяла нічого не казати, якщо він не спитає, і пішла.

Я висповідалась і змовчала, але духівник спитав мене, і я нічого не потаїла. Він поставив мені силу дивних запитань, що в них я нічого не розумію і зараз, коли згадую їх. До мене він поставився вибачливо, але про настоятельку висловився так, аж я затремтіла. Назвав її негідною, розпусною, лихою черницею, згубною жінкою, зіпсутою душею і наказав мені під страхом смертного гріха не лишатися ніколи наодинці з нею і не дозволяти їй ніяких пестощів.

— Але ж, панотче, — сказала я, — це моя настоятелька. Вона може прийти до мене й покликати мене до себе коли завгодно.

— Знаю, знаю це і дуже цим журюся. Люба дитино, — сказав він, — прославмо Бога, що захистив вас аж досі! Не зважуюсь висловитися перед вами ясніше, щоб і самому не стати співучасником вашої негідної настоятельки і не зв'ялити отруйним подихом, що мимо моєї волі вийшов би з моїх уст, ту ніжну квітку, яка свіжою і незаплямованою може зберегтися до ваших літ тільки з особливої ласки провидіння. Але наказую вам уникати вашої настоятельки, відтручувати її пестощі, ніколи не заходити до неї самій, зачиняти їй свої двері, надто вночі, вставати з ліжка, якщо вона зайде до вас наперекір вам, виходити в коридор, гукати, коли треба, іти роздягненій до підніжжя олтарів, кричати на цілий монастир і робити все, що любов до Бога, страх гріха, святість вашого стану й інтерес спасіння вашого навіяли б вам, коли б сам сатана з'явився й переслідував вас. Так, дитино моя, сатана, саме в такій подобі я змушений показати вам вашу настоятельку. Вона загрузла в безодні гріха, вона хоче затягти в неї й вас, та й затягла б уже, мабуть, коли б сама ваша безневинність не вжахнула її і не спинила…

Потім скрикнув, звівши до неба очі:

— Боже мій, заступай і далі цю дитину… Прокажіть за мною: Satana, vade retro, apage, satana[37]. Якщо ця нещасна спитає вас, скажіть їй усе, повторіть мої слова, скажіть їй, що краще було б їй не родитися або вкоротити собі віку, щоб нікого не тягти в пекло за собою.

— Але ж, панотче, — зауважила я, — ви ж самі вислухали її оце допіру.

Він не відповів нічого, але, зітхнувши глибоко, сперся рукою на перегородку сповідальні й схилив на руку голову, як людина завгорена, і отак пробув якийсь час. Я не знала, що думати, коліна мої тремтіли. Годі уявити, яка я була схвильована й пригнічена — мов той подорожанин, що йде в темряві серед прірв, яких не бачить, тільки чує звідусюди підземні голоси: це для тебе!..

Потім, глянувши на мене спокійно, але зворушено, він спитав:

— Ви здорові?

— Так, панотче.

— Не дуже важко буде вам перебути одну ніч без сну?

— Ні, панотче.

— Так ви цю ніч не лягайте, — сказав він мені. — Відразу після вечері приходьте до церкви, припадіть перед олтарем і цілу ніч моліться. Ви не знаєте, яка загрожувала вам небезпека, тож подякуйте Богові за порятунок і