Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Дуже погано пригадую, пане, все те, що він казав мені. Тепер, коли порівнюю його слова так, як я їх вам оце переказала, з тим страшним ураженням, що вони справили на мене, то схожості не бачу ніякої. Але це через те, що вони тут незв'язні, порізнені, до того ж і бракує в них багато такого, чого я не запам'ятала, бо не розуміла цього виразно й не надавала та й не надаю ніякої ваги тому, на що він нарікав якнайгірше. Наприклад, що такого дивного вбачав він у сцені коло клавесину? Хіба немає людей, що на них музика справляє величезне враження? Мені самій казали, що від деяких арій, від деяких мотивів я змінююсь на обличчі — тоді я зовсім не при собі, не тямлю, що зі мною діється, але ж якщо то гріх? Чому ж не статися такому з моєю настоятелькою, яка попри свої безумства й несталість була, безперечно, однією з найчуліших жінок у світі? Вона не могла без плачу вислухати жодного, хоч трохи зворушливого оповідання; коли я розказувала їй свою історію, мені самій шкода її було, так вона журилася. Чому ж він не привинює їй тоді її спочутливість? А сцена вночі, кінця якої він чекав зі смертельним жахом… Певна річ, це людина занадто сувора.

У всякому разі, я достоту виконала його наказ, безпосередній наслідок якого він, мабуть, завбачав. Вийшовши зі сповідальні, я впала ниць перед олтарем. У голові моїй паморочилось від страху. Я пробула там до вечері. Занепокоєна тим, що зі мною діється, настоятелька звеліла покликати мене, але їй відповіли, що я молюся. Вона кілька разів з'являлася на порозі хору, але я вдавала, що не помічаю її. Подзвонили на вечерю. Я ввійшла до трапезної, похапцем повечеряла, а коли вечеря скінчилася, відразу ж повернулася до церкви, до зали ввечері не вийшла, не пішла й до келії тоді, коли всі розходилися спати. Настоятелька знала, що зі мною сталося. Глупої ночі, коли в монастирі запала тиша, вона прийшла до мене. У моїй уяві постала та подоба, в якій показав мені її духівник, я задрижала, не зважилася глянути на неї, — мені здавалося, що побачу її з огидним обличчям, геть оповиту полум'ям, і я проказувала в душі: «Satana, vade retro, apage, satana. Заступи мене, Боже, прожени від мене цього демона».

Вона стала навколішки і, помолившись якийсь час, спитала мене:

— Що ви тут робите, Сюзанно?

— Ви бачите, паніматко.

— Знаєте, котра зараз година?

— Так, паніматко.

— Чому ви не пішли до келії належної години?

— Бо готувалася до завтрішнього великого свята.

— Так ви гадаєте пробути тут цілу ніч?

— Так, паніматко.

— І хто вам це дозволив?

— Мені наказав це духівник.

— Духівник не має права наказувати проти монастирського статуту. А я наказую вам іти й лягти спати.

— Це він наклав на мене спокуту, паніматко.

— Ви заміните її на щось інше.

— Не в моїй волі вибирати.

— Ідіть, дитино моя, — сказала вона. — У церкві холодно, ще занедужаєте. Молитиметесь у себе в келії. — І хотіла взяти мене за руку, але я відсахнулась від неї. — Ви жахаєтеся мене, — мовила вона.

— Так, паніматко, жахаюся вас…

Упевнена святістю місця, присутністю божества і безневинністю свого серця, я зважилась підвести на неї очі, але скоро побачила її, кинулась тікати, мов божевільна, кричучи:

— Геть від мене, сатано!..

Вона за мною не погналася, лишилася на місці, тільки промовила найзворушливішим і найніжнішим голосом, простягаючи до мене руки:

— Що це з вами? Звідки цей жах? Спиніться. Я не сатана, я ваша настоятелька й друг.

Я спинилася, повернула до неї голову й побачила, що налякала мене чудна подоба, яка виникла в моїй уяві. Супроти церковної лампи вона стояла так, що освітлені в неї були тільки обличчя та кінці рук, а решта все було в тіні, і це надавало їй незвичайного вигляду. Отямившись трохи, я впала на стілець. Вона підійшла й сіла на стільця поруч. Я підвелася й пересіла далі. Так мандрувала я зі стільця на стілець, аж поки дійшла до останнього. Тут я спинилась і почала заклинати її, щоб вона хоч одного порожнього стільця залишила між собою та мною.

— Гаразд, — сказала вона.

Ми сіли обидві, нас відділяв стілець. Тоді настоятелька сказала:

— Чи можна знати, Сюзанно, чому ви жахаєтеся мене?

— Простіть, паніматонько, — відповіла я, — то не я, то отець Лемуан. Він у найжахливіших фарбах показав мені ваше кохання до мене, ваші ласки, що в них я, признаюся вам, нічого лихого не вбачаю. Він наказав мені уникати вас, не заходити до вас самій, виходити з келії, коли ви до мене прийдете; змалював мені вас, як демона. Чого тільки він не казав мені!

— Так ви йому сказали?

— Ні, паніматонько, але не могла не відповідати йому на його запитання.

— Так я тепер гидка вам?

— Ні, паніматонько, я не можу не любити вас, не почувати всю ціну вашої доброти й прошу бути до мене доброю й надалі. Але своєму духівникові я коритимусь.

— Так ви не приходитимете вже до мене?

— Ні, паніматонько.

— І мене вже в себе не прийматимете?

— Ні, паніматонько.

— Відтрутите мої ласки?

— Важко це мені буде, бо сама я голублива, люблю, щоб пестили мене, але мушу — пообіцяла своєму духівникові, заприсягнулася йому в тому біля підніжжя олтарів. Коли б я могла висловити вам те, що він казав! Він же благочестивий, освічений, яка рація йому показувати мені небезпеку там, де її немає, порізняти серця черниці та її настоятельки? Та, мабуть, він пізнає в найбезгрішніших учинках з вашого й мого боку зародок потайного зіпсуття, який, на його думку, розвинувся у вас і може розвинутися і в мене. Не потаю від вас, що, пригадуючи деякі свої відчуття від ваших пестощів… Чому я, паніматонько, приходила від вас до келії така схвильована, замислена? Чому я не могла ні молитися, ні робити щось? Звідки бралася нудьга, якої я ніколи не почувала? Чому мене сон змагав, хоч удень я ніколи не сплю? Я гадала, що то у вас якась хвороба чіпка і що вона й на мене