Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Ви що, підозрюєте мене? Та чого б я вдавався до такого звірства.

— Ми не маємо доказів, що це зробили ви. Але знаємо про іскру, яка могла викликати пожежу — дріб’язкову суперечку. Тепер зрозумілий і мотив: вам відомо, що професор відписав вам цей будинок, аби ви оселилися в ньому з нареченою?

— Звідки ви це взяли?

— З професорового заповіту. Знайшли в нічному столику. — Комісар довірчо поцікавився. — То як, захазяйнуєте тут?

— Ніколи в житті! Після того, що сталося…

— Після того, що сталося? — В голосі комісара знову прокинулося зацікавлення. — Ви ж начебто не знали, що сталося.

— Ви ж самі розповіли…

— Чому ви не хочете переїздити сюди?

— Насамперед через пацюка. Не хочу жити з пацюком. Раніше я ще сумнівався, що він є. А тепер знаю достеменно.

— У будинку нема ні пацюків, ні будь-яких інших тварин. Наш капрал, визнаний фахівець — він працював у солідних закладах по боротьбі з гризунами — перевірив увесь будинок, кожну кімнату, кожен сантиметр. Але нічого не знайшов.

— Нічого?

— Нічогісінько. А що я знайшов відповіді на «чому» і «як» (поки припущення), то мушу взнати про алібі у підозрюваного.

— Тепер уже я не збагну, про що йдеться.

— Тож я вас запитую: де ви були вчора вночі?

— А де я міг бути? В нареченої.

5. ОДНОГО РАНКУ, ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС

Вони саме розставляли свій нехитрий скарб по кімнатах і шафах, коли постукали в двері. То був Бальдасарре. Трохи злякано, Ругероні спитав:

— Що вас привело сюди, комісаре?

Бальдасарре глянув спершу на дівчину, тоді перевів погляд на співрозмовника. Пильний, але привітний погляд.

— Єдине бажання поновити добросусідські стосунки, які я колись, на жаль, мусив порвати через службові причини.

З удаваною незворушністю Ругероні докинув:

— І навіть запідозрили одного із своїх добрих сусідів…

— Та коли дізнався, що його алібі засвідчує високопорядна сеньйорита, а тепер — сеньйора Маріса, то сказав собі — підозри безглузді. І відразу спрямував увагу на ринкового рознощика, без твердого алібі. А тому й піддатливішого, набагато піддатливішого. Проте все даремно. То були прикрі години. Я людина старого гарту. Зізнаюся між нами, що без допитів з тортурами я ніби зв’язаний по руках. Отож зрозумів, що за таких обставин вибору в мене немає. Єдиним прийнятним кроком лишалася відставка.

— І ви пішли у відставку?

— Так. Тож відтепер я не комісар, а просто Бальдасарре. До речі, хочу повідомити, що я тепер власник ринку, а тому вбачаю у вас не лише друзів, а й клієнтів. Власне, ніяких змін ви не відчуєте — рознощик лишився той самий. Я вже казав, що дещо старомодний, бо прив’язаний до людей і до звичок. Не визнаю змін.

— Може, чашечку кави? — запропонував Ругероні.

— Перепрошую. Я саме обходжу свою клієнтуру, тож ніколи. Хіба іншим разом. То вам подобається будиночок?

— Дуже.

— І хто тепер стверджуватиме, що комісар не мав слушності?

— У чому? — здивувалася Маріса.

— Як це, в чому? А в тому, що тут нема пацюків. Іще добре, що вашому чоловікові вистачило тижня, аби переконатись у цьому.

— Не всі ж пацюки — мої, — пожартував Ругероні.

— Перехрестися, — докинула Маріса.

— Мертвий собака не вкусить, — заспокоїв комісар.

Молодята, обійнявшись, провели його до заскленого коридора. Вони бачили, як комісар покотив на велосипеді. А коли повернулися в будиночок і зачинили двері, то почули знайоме рипіння…

© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.

ШЛЯХ ДО ІНДІЙ

Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі муситиму вдатися до нотаток для доповіді, присвяченої доктору Франсіско Абреу, і щоденника своєї подорожі, аби написати статтю на свій власний захист. Замість вступу й пояснення скажу лише, що з доктором Абреу нас пов’язує довгорічна дружба, тому цілком природно вдатися до допомоги друга. Тож не гаючись, приступлю до виправдання; його складатимуть поверховий портрет палкої вдачі справжнього лікаря і скромні, але правдиві спогади про пригоди, що ознаменували одне з найважливіших відкриттів для чоловічого щастя. Тут я цілком згоден з Абреу, який звично повторює: «Фрейд таки мав слушність щодо статевих питань!» Хоч сам він, як відомо, і не прихильник психоаналізу.

Усіх медиків Абреу поділяє на дві категорії: на вчених і на тих, які, мов шарлатани, володіють даром лікувати. Себе він відносить до першої. Певною мірою я з цим погоджуюсь. Він справді вчений і в медицині виявляє блискучі знання. Водночас годі заперечити, що в історію медицини Франсіско Абреу ввійшов як видатний терапевт.

Починав він з медичної консультації на вулиці Фітц Роя. Скільки разів він мені переповідав: «Після прийому я проводжав хворого до дверей і визирав у передпокій з надією: хоч би хтось стояв у черзі! Як правило, було порожньо». Іноді я запитую себе, чи справжня привабливість Абреу не від його відкритого обличчя.

У ті часи мій друг вкладав і сили, і душу в нерівний двобій з недугами. Мешканці кварталу це оцінили, і становище різко змінилось. Маленький передпокій для чекання іноді не вміщував хворих, і траплялося (я сам свідок), люди стояли на вулиці в холоднечу, під дощем чи палючим сонцем.

Якоїсь п’ятниці, пообідньої пори Абреу прийняв здорового на вигляд сеньйора, який скаржився на напади слабування. Тремтячі й спітнілі руки пацієнта вказували швидше на його помисливість. Коли лікар (з широкою усмішкою на відкритому обличчі, яке так подобалось усім, хто його знав і любив) підійшов, щоб зазирнути в очі хворому, той несподівано зомлів. Абреу, як він сам пригадує, мовив собі: «Тільки не втрачати голову». Якнайспокійніше приклав стетоскоп до грудей хворого й відчув, що серце в того зупинилось. «Таке в мене неможливе», — подумав лікар і знову приклав стетоскоп. Але таки мусив визнати неймовірне: серце не билося. Розгублений, він набрав номер «швидкої допомоги» й попросив негайно прислати карету. Збагнувши свій прорахунок, він утішився хоча б думкою, що не піддався першому порухові і не визирнув у передпокій, щоб закричати: «Лікаря! Лікаря! Чи є серед вас лікар?» Ті хвилини біля померлого, якого він не зумів повернути до життя, видалися Абреу вічністю. Він нарікав на свою нещасливу долю, мріяв, щоб «швидка» не приїхала і щоб у передпокої не було нікого. Пригнічений, почув далекі завивання сирени, а за мить затупотіли санітари. Поклавши небіжчика на ноші, вони пронесли його через натовп хворих, які проводжали процесію здивованими й переляканими очима. Позаду похнюплено ступав Абреу. На мить затримався біля виходу й оголосив:

— Я зараз повернуся. Нічого не сталося.