Читати книгу - "Одного разу…"

Він присів на бильце дивану.

«Сідайте зручніше, – сказала вона, – Вам тісно!»

Він подумав, яка вона уважна до незнайомих людей, і сів поруч.

І тиха-претиха тиша осіннього лісу почала падати на її лисячий хвіст і вуха купою золотого листя.

Листя сипалося і сипалося, аж поки не засипало її всю, сховавши від світу.

Лисиця лежала під жмутками теплого листя і думала: «Тепер я нарешті врятована…»

Кустуріца лишився поза кадром…

…Умовляю себе нині: менше пафосу – більше іронії!

І сама себе зупиняю: ні, тоді це знову буде лише 99 відсотків. А мені завжди було потрібно лише сто і – жодною десятою менше! Можливо, тому все в житті складалося так важко й так довго…

…Як давно я думала: ми неправильно живемо! Спостерігала за людьми, слухала їхні розмови і думала: щось тут не так.

Має бути краще.

Набагато краще.

Адже не може бути, щоби люди сходились лише заради того, щоби разом їсти, спати, купувати речі, їздити у відпустки. Згодом – сваритися, набридати, перевиховувати одне одного, виставляти вимоги, складати ультиматуми, зрештою – зраджувати, брехати. Зрештою – терпіти. Старітись у спільному маразмі. Або – в глибокій самотності з відчуттям змарнованих чи нереалізованих почуттів…

Я думаю, що любов, або краще сказати – любов як Божий дар чи промисел – ніколи не дається «за просто так».

«За просто так» звалюється на двох людей, що випадково опиняються поруч, як морські камінці, викинуті хвилями на берег моря – лише закоханість, симпатія, зрештою – статевий потяг, навіть почуття власної вигоди, страх самотності, навіть звичайне бажання просто жити, як усі нормальні люди, в парі.

Немає в тому нічого грішного.

Люди є люди… І любов буває різною…

А от любов як Божий дар і промисел – зовсім інша річ.

Якби я була фантастом, написала б повість про те, як, починаючи від самого дитинства (а можливо, ще до народження!), той, хто відповідає за гармонію в світі, уважно стежить за людиною і наділяє її цим даром за якийсь певний учинок. Причому цей вчинок аж ніяк не пов’язаний з тим, що в світі людей вважається вчинком.

Скажімо, ти можеш тисячу разів переводити самотню бабцю через дорогу, завжди чемно вітатися з сусідами, годувати голубів, подавати милостиню жебракові, старанно вчитися, ніколи не ображати маленьких і поважати старших, не вбивати, не перелюбствувати, не красти, не, не, не…

А навзаєм – не отримати за це нічого.

Анічогісінько! З незрозумілих причин.

А який-небудь ледащо опуститься на коліна біля джерельця, аби роздивитися равлика, що розпустив на два боки свої очка-вусики – і це чомусь сподобається Творцеві більше, ніж мільйон добрих справ, котрі роблять для нього інші.

І Він стукає того в чоло: отримайте-розпишіться!

І дає цей дар або як велике щастя, або як важкий тягар.

Або як «два в одному»: і те, й інше – водночас.

І не відомо, що краще: мати його в собі чи не обтяжуватися зайвим.

Я чесно не знаю, що краще…

Носити в собі цей дар досить небезпечно.

Часом він буває таким нестерпно важким, пекучим і так рветься назовні, що ти вивалюєш його на першого ж зустрічного.

І цей зустрічний починає світитися, мов маленький Ісус на картинах художників Ренесансу, – теплим тьмяним світлом, що виходить зсередини. А якщо добре придивитися, помічаєш, що то його освітлює маленька зірка, котра висить в отворі печери. Вона і є першоджерелом того світла…

Скажете, так не буває?

Думаю, не скажете.

Принаймні ті, хто розуміє, що криється між цими рядками…

…Добре, покинемо алегорії.

Так от, я завжди думала – на досить побутовому рівні, досить приземлено, але це здавалося мені важливим: чому одна вільна істота, народжена окремо від іншої, вихована в інших умовах і звичках, після того, як стає до щасливого шлюбу з іншою такою ж самою вільною істотою (вихованою окремо і т. п.), згодом набуває права робити зауваження, перевиховувати, щось вимагати. Одне слово, підрихтовувати, підтісувати, «полірувати» напилком, мов тато Карло – Буратіно?

Як на мене: одружився з Буратіно – люби його (її) таким, який він (вона) є. Або – розвертайся і йди геть, щойно від його дерев’яних зазубрин запахне твоєю кров’ю.

Або – або.

Третій вихід – безнадійний і гіркий, якщо врахувати, що… життя одне.

Одне й надто коротке.

Власне, його, цього виходу, і немає.

Є просто третій варіант.

І ось у цьому «варіанті», як мені часом здається, і живе величезна кількість населення планети Земля, навіть не замислюючись над тим, що життя – одне, коротке, неповторне. І – лише ТВОЄ.

Ну, я про це вже говорила…

…А до чого тут казочка про лисицю і листя?

Не знаю. У цьому розділі мені дуже хотілося написати зовсім інше – не таке метафоричне.

Про те, як несподівано додався до мого «не стовідсоткового» максималізму один загублений відсоток. І я побачила світ чоловіків, які, як писала розділом вище – «не сякаються на асфальт», і не «позбавляють світ любові, прибираючи її з найдальших кутків, мов сміття»… Я так більше не писатиму.

…Не знаю, що ще додати.

Все давно мною ж і написане.

В інших книжках – і в рядках, і між рядків…

«Як писати книжки»

У Стівена Кінга є книга, котра не має нічого спільного з його іншими творами: «Як писати книжки».

Майже посібник-підручник.

І – пастка!

Адже попри всю теорію, викладену від «А» (як розробити історію, як тримати лінію сюжету і т. п.) до «Я» (яким має бути робоче місце письменника і його остаточна редактура), там є і такий пасаж: «Я не вірю, що письменником можна стати через обставини або за власною волею. Потрібен деякий набір початкового інструменту…»

І оцей «набір початкового інструменту» – річ незрозуміла, як і саме словосполучення. Адже про який «інструмент» ідеться?

Папір, ручка, комп’ютерні клавіші?

Щось інше?

…одного разу моя мама в якійсь поїздці познайомилася з жінкою, яка назвалася письменницею.

Це так її вразило, що вона потоваришувала з нею і деякий час спілкувалася, розпитуючи про «письменницьке життя-буття». Виявилося, що жінка тільки починає писати роман і не вбачає в тому нічого складного.

Я крутилася у них під ногами й чула, «як пишеться роман»:

– Все просто, – розповідала мамина подруга, сьорбаючи чай. – Важливий обсяг! Роман же має бути товстим. Тому я беру якогось героя і роблю так: на дві-три сторінки описую його фігуру – зріст, статура, ширина плечей, ноги і таке інше. На обличчя