Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 131
Перейти на сторінку:
сильніше, ніж усі його загрози там, під носом у німців. Тут він — сила, а я — слабак, тут вже не пошлеш його куди слід — мусиш підкорятися.

Засмучений я сиджу, припавши плечем до шерехатого боку башти, і дивлюся в соняшникове бадилля, що знов обступило дорогу. Напруження волі спадає, я вкрай знесилів за цю добу. Здається навіть, що відчуваю, як дрібненько й болісно тремтять мої розшарпані нерви.

Ноги, однак, зігрілися, і в пораненій ступні наче повзуть мурашки — чи то зайшлася, чи відходить, не зрозумієш. Проте мерзне рука на башті. Я хочу зігріти її, і тільки-но починаю розстібувати гаплики шинелі, щоб засунути руку за пазуху, як вибух, наче грім із неба, розколює світ. Танк стає дибки і на мить зависає в повітрі. Якась шалена сила відриває мене від броні і жбурляє у снігове провалля.

У першу секунду я не тямлю, що сталося, і, лише відчувши під собою твердь землі, здогадуюся помалу: міна?! Потім, сплюнувши сипкий пекучий сніг, спинаюся серед бадилля на коліна і знов падаю. На дорозі, десь збоку й попереду, нічні сутінки розривають вогняно-червоні вибухи.

Тр-р-р-рах! Тр-рах! Трах-х-х...

Ні, це не міна... А що тоді? Звідки? У гарячці не можу нічого зрозуміти. Я лише відчуваю: ми попалися! У ту ж мить мене проймає страх за Юрка. Спотикаючись, я кидаюся по збитих мерзлих грудках до танка. Він стоїть навкоси на дорозі. На башті видно чиюсь вертку постать — наче хтось вискакує через люк. І раптом крізь жах, що на мить охопив мене, до слуху доходить важкий, густо замішаний у небі гул.

Бомби...

Це жахливо! Така ясна ніч. У степу хоч голки збирай, а тут, на дорозі, танки. Та на що було сподіватися? Звичайна річ, інакше й бути не могло...

Я дістаюся до танка. Обсипаний снігом, він, проте, стоїть неушкоджений. Згори на тому ж місці, розкинувши ноги, лежить Юрко. «Неживий!» — проймає голову страшна думка. Я кидаюся до борта, щоб залізти нагору, і трохи не падаю, спіткнувшись об німця. Він зіщулився внизу, притиснувшись до котка і обхопивши голову руками. Наче на мерця, я стаю на його спину й видираюся грудьми на танк.

Знову згори навальний гуркіт і вищання. Але в зоряній темряві не видно нічого. Тоді я жахаюся, що не встигну, і недоречно кричу німцю:

— Фріце! Фріце!

Він, видно, розуміє і відразу ж зривається на рівні. Я хапаю за плечі Юрка. Німець, випроставши догори руки, приймає на них Юркове тіло. Обидва вони відразу ж падають у сніг. Ззаду, спереду, довкола розщеплюють землю могутні вибухи бомб. Я не встигаю зіскочити з танка, як найближчий вибух ковтає мене в яскраву, на півнеба, вогненну прірву. Мене знов болюче швиргає в сніг. Однак я цілий. Я це відчуваю і відразу ж стаю навколішки. Тільки чомусь я нічого не бачу — ні танка, ні Юрка. В очах блискіт, роєм рояться, вихряться чорні порошинки. На якийсь час я цілком втрачаю орієнтацію, що зі мною, де я?

Руками розпачливо загрібаю сніг, хапаюся за мерзле бадилля, кудись повзу. У рукав по лікті набивається сніг. Сніг за коміром, у вухах. А в очах палахкотить вогненна темрява.

Нові вибухи знов кладуть мене ницьма, сніговим заметом обвалюючися на спину, голову, ноги. Але я живий і знову схоплююся на коліна. Нічого не бачу, ошаліло кручуся на снігу, не знаючи, куди податися. І раптом неподалік з темряви прорізається щось яскраве, якийсь вогонь. Ага: це горить танк. Ні, не наш, десь далі на дорозі. Помалу земля в моїх очах відділяється від неба. Темрява рідшає, я бачу змішаний із землею сніг, чорне небо і знайомий силует нашого танка. З раптовою полегкістю кидаюся до двох близьких постатей — німця й розпластаного на дорозі Юрка.

Я перш за все запинаю на ньому поли кожушка й ривком підсовую його обважніле тіло до гусениці. Потім, припавши до нього, перечікую нову нестерпну серію вибухів. Вони тривають вічність. Я, болісно затявши в собі всі емоції — і страх, і надію,— спромагаюся лише на одне — триматися. Вибухи, навіть не віриться, врешті стихають. Задихаючись від тротилової гіркоти, я кілька секунд спрагло хапаю ротом повітря й чекаю нового виску. Але його чомусь нема. Пауза триває, вискливий дзвін у вухах міцнішає. Невідомо, що це — тиша, чи, може, я оглух... Але ось попереду, здається, лунають невиразні голоси, лайка — щось кричать чи, може, командують. Танк, наче жива істота, здригається від мотора. Невже поїдемо?

Я щось гукаю. Німець спритно стрибає на танк. Над силу напружившись, я піднімаю Юрка. Німцю з напругою вдається таки затягнути його за комір на броню.

Тієї ж миті танк, люто заревівши, зривається з місця.

Кривда і злість, звившись клубком, однак, надають мені сили. Танк проминає мене, але я в останню мить кидаюся в гарячі струмені його вихлопів. Під руки потрапляє петля троса. Я чіпляюся за неї, та вона несподівано піддатливо тягнеться, я важко сповзаю з броні і якийсь час у відчаї волочуся в задимленому клубочінні вихлопів. Я хочу крикнути, та в гуркоті дизеля не чую свого голосу. І раптом угорі зігнута постать німця. Він нахиляється й підхоплює мене під пахви. З його допомогою я вигрібаюся на танк і, знесилений, випростуюся на жалюзі.

Німець мовчки суне до башти, я не дякую йому. Мені, як ніколи протягом цього дня, хочеться кричати, вити, лаятися: що ж це діється? Але я мовчу. Поруч лежить Юрко. Його голова, метляючись, б'ється об ріжок присипаної снігом скриньки. Я відчуваю, як мене охоплює байдужість. До всього. Яка спокуса піддатися їй! Сахна, здається, тут вже немає. Хай йому чорт: від того ні радості, ні смутку не прибуло. Мені все одно, всі рівні, навіть німець. Тільки не Юрко. Трошечки віддихавшись на броні, я з особливою силою відчуваю, що Юрко мій вічний біль, мій неперебутний клопіт. Ріднішого за Юрка в мене на світі нема нікого. Ставши на коліна, я підсовую сябра до башти, і тоді якоюсь надзвичайно загостреною чутливістю здогадуюсь: він стогне. Значить, ще живий.

Це розчулює мене до сліз, окрилює, як щастя. Його життя коштувало мені занадто великих душевних сил, щоб тепер погодитись із його загибеллю. Я нахиляюся над Юрком, його повіки здригаються, і сіре, наче з воску, обличчя оживає.

— Юрко!.. Юрчику!.. Юр!..— кричу я, не знаючи, що й сказати, чим розрадити його. Але я бачу: він упізнає мене. Тільки

1 ... 45 46 47 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"