Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Усе добре! Усе добре, Юро! Скоро приїдемо! Скоро!

— ...Куди?

— Куди їдемо! До шпиталю, Юро! У Знам'янку! Там армійський шпиталь, ти ж знаєш,— відчайдушно брешу я. Що ж, він тепер слабкий, мов дитина, і я оберігаю його від важкої нашої правди. Хай він не знає її, не тривожиться. Так воно ліпше.

Нас різко кидає вбік, я хапаюся за башту. Побіч палає розтрощений бомбою танк. Вогненне залізо заступило всю дорогу, крутими ривками ми об'їжджаємо його. А там горить сніг, горить гума котків, горить броня. У коліях покручені гусениці, за канавою лежить зірвана вибухом башта. У повітрі дим, сморід, гар. Обабіч дороги наче виверження мерзлої землі і скрізь глибочезні прірви воронок. Пильнуючи, я дивлюся на небо: чи вдарять ще? Невже вони відчепилися від нас?

На башті ворухнувся люк. Мабуть, щоб краще бачити дорогу, звідти вилазить чорна постать у шоломі. Людина оглядається на вогнища і гучним голосом звертається до нас:

— Ну то як? Цілі?

— Цілі,— відповідаю я, хоч той навряд чи чує мене.

— Ну-ну! Тримайтеся! Це вам не піхота-матінка. Танки!

Пішов ти зі своїми танками, думаю я. Добре тобі в сталевій цій скрині... А ось нам як? Але не встигаю я щось відповісти, як на башті відкривається другий люк, і з нього трохи випинається зсунута набакир кубанка. Сахно?..

Так, Сахно. А я вже думав, що він пропав. Та де, такий не пропаде! Він відразу накинув оком на нас, наче перелічив, і, видно, задоволений з того, що всі на місці, відвертається, щоб глянути вперед.

Однак довго дивитися цим двом з люків не доводиться. Я, мабуть, перший помічаю, як у чорному небі щось блимає, чи, може, здається мені. Але відразу обіч дороги в снігу знову виростають кілька височезних вибухів. Правда, цього разу вони не такі сильні, як попередні. Може, тому, що вони десь далі? Розгонисто брязкають люки. Танк збільшує швидкість.

Ми щільніше припадаємо до броні. Танк стрімко мчить уперед, ми ледве втримуємося нагорі. А довкола починається пекло. Земля перемішується з небом, гаснуть усі до однієї зірки. Над дорогою шугає сніжно-земляна заметіль, густо нашпигована осколками. Я підсовуюся під виступ башти, обома руками тримаю Юрка. Я вже розумію, що вони не відчепляться. Мабуть, вони таки доконають нас. Але будь що буде, аби тільки з танка не скинуло. Хай б’є разом — чорт із ним! Коли судилося загинути під бомбою — не страшно. Не таке воно, життя наше, щоб стільки страждати через нього! І не такі гинуть!.. Так думаю я з розпачу, з відчаю. Та все одно нестерпно страшно чекати тієї миті, коли в твоє тіло встромиться зазубрений сталевий держак, здатний перебити рейки.

У повітрі гроза, блискавиці та грім. Суцільні вибухи, гуркіт танків, вищання бомб, скрегіт осколків. Ще добре, що нас з одного боку прикриває башта, бо наша машина остання. Найбільше перепадає переднім. Але і нам також. Особливо з боків. На Юрка летять великі тріски від колоди. На башті з того боку, де німець, яскраво пахкає, ніби електрозамикання. Блискає вдруге уже десь зовсім близько — біля мого плеча. Особливо, майже фізично я відчуваю жахливу м'якість свого тіла. Як просто його протяти, пробити, пошматувати. Раз по раз осколки крешуть із броні пекучі іскри, обдають нас окалиною. Але танк, молодець, не спиняється. Він мчить по дорозі, часом збочуючи. В одному місці обминає підбиту машину, що стоїть нерухомо з відкритими люками й великою двадцяткою на башті, і різко гальмує. Кілька людей, чіпляючись за борти, за трос, перекидаються до нас. Я боюся, що затопчуть Юрка. Вони й справді не дуже зважають. Один з них поранений, затискує пальцями скривавлений бік. Другий, у розхристаному ватнику, лаючись, відразу випускає автоматну чергу в небо.

— Вогонь! Усім вогонь! Чого зігнулися? Вогонь! — кричить він до нас із німцем.

Танк кидає з боку на бік, я однією рукою знов хапаюся за башту, а німець разом з усіма починає гатити в небо. Я не відразу тямлю, що в нього мій карабін, я тільки дивуюся: по своїх? Але незабаром починаю розуміти, що тут вже не до моралі, не до політики — тут бій, і треба захищати своє життя.

Вони то безладно, то залпами б'ють понад дорогою, і, мабуть, нікому невтямки, що крайній біля них німець. І я мовчу — хай стріляє. Тепер я не боюся, що в нього зброя. Я майже впевнений: нам він нічого поганого не зробить.

Я втрачаю відчуття часу і не знаю, скільки триває оце бомбування.

Проте в якийсь момент літаки нас нарешті залишають. Стає зовсім тихо, і в цій тиші скрегочуть гусениці і виють Мотори танків. Мабуть, незабаром почне світати, небо якесь особливо чорне. (Прокляте нічне небо, від якого ми стільки натерпілися сьогодні!)

Під ранок дев'ять танків в'їжджають у якесь велике, порожнє після ночі село.

Я гадав, що ми його швиденько проскочимо і десь нарешті приєднаємося до передових частин. Але танки чомусь збочують до тинів і по одному спиняються.

Сонна, глуха тиша б'є у вуха. І подає надію, і бентежить. Що далі?

Нас зсаджують із танків і зводять в одне місце на вулиці. Назбирується чоловік із десять — здорових, що вночі прибилися сюди з інших частин, і поранених, серед них троє тяжкопоранених — Юрко, один автоматник із простреленим животом, і все той самий льотчик. Диво, який він живучий,— мабуть, переживе всіх! На щастя, з нами знов Катя. Покрикуючи, вона відразу ж дає розпорядження — перенести лежачих у хату.

Іншим наказано чекати, і ми мовчки стоїмо під глухою, забрудненою вугіллям стіною мазанки, доки від перших у колоні танків до нас не підходить знайомий підполковник. З ним поруч Сахно. Порожній рукав капітанського кожушка легко теліпається коло боку.

— Ну як, орли? Дали жару? — жваво запитує підполковник і сам собі відповідає: — Дали, сволота. Найкращі екіпажі вгробили. Значить, так: далі підете самі. Ми повертаємося контратакувати. А ви до Лелеківки. Вісім кілометрів. Ясно?

Ми всі мовчимо. Вісім кілометрів не багато, але тоді, коли ноги здорові. А коли прострілені? Та ще троє тяжкопоранених? Як їх дотягнеш? Тільки про що питати, і