Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

У центрі уваги тогочасних історичних праць була одна справді велика і грандіозна тема, наповнена для сучасників особливим історичним та політичним значенням, – тема Визвольної війни українського народу, Хмельниччини. Автори тогочасних історичних праць або майже виключно цікавилися цією темою (Самовидець, Граб'янка), або ж вона явно домінувала в їхніх дослідженнях (Величко). Саме на часи гетьманування Мазепи припадає розквіт так званого козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки-Романовського) – «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб'янки – «Действія презельной и от начала поляков кровавшои небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского з поляки…» (1710 рік) і Самійла Величка – «Сказаніе о войне козацкой з поляками» (1720 рік) не зовсім вкладаються в хронологічні рамки мазепинської доби. Але Роман Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, можливо, Граб'янка розпочали написання своїх відомих творів ще до 1709 року. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який, будучи канцеляристом Генеральної військової канцелярії, наводить в останній частині свого «Сказанія» великі цитати і навіть повні тексти документів, що не пережили зруйнування гетьманської столиці в 1708 році, коли український державний архів загинув або був вивезений Меншиковим і так чи інакше не міг бути в розпорядженні автора після того. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору вказує, що він задумав писати свою історію ще в 1704 році. Праці вищезгаданих істориків мазепинської доби, створені під сильним впливом інтересів і настроїв, що панували в культурно-політичному житті тогочасної України, були не «козацькими літописами», як їх ще й досі неточно називають, а справжніми історіями з помітним нахилом до історичного і навіть філософського синтезу. Цей узагальнюючий момент осмислення історичного процесу помітний і в таких загальноісторичних оглядах, як «Летописец си ест Кроника» ієромонаха Леонтія Боболинського (1699 рік). Інтерес до історії охоплював значне коло освічених людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колегії, є автором невеличкого твору «Кронічка» (охоплює період з 1452 до 1715 року), яку Яків Маркович помістив у своему величезному за обсягом щоденнику («Діаріуші»). Один з братів Лизогубів (Яків або Семен), мабуть, саме тоді розпочав писати свій літопис (Лизогубівський, читач ще зустрінеться з цитатами з нього в розділі нашої книжки, присвяченому трагічним подіям 1708 – 1709 років в Україні). Інтерес до історії прокидається і в молодого покоління вихованців Києво-Могилянської академії – Якова Марковича, Миколи Ханенка та Степана Савицького. Цікавою і непростою була доля Григорія Новицького, сина компанійського полковника часів Мазепи і Самойловича Іллі Новицького. У 1708 – 1709 роках він, одружений з рідною сестрою дружини Пилипа Орлика, був посланцем Мазепи до польського коронного гетьмана Адама Сенявського, після краху шведсько-українського союзу був заарештований росіянами і висланий до Сибіру. Там в 1715 році Новицький написав один із перших творів етнографічного характеру в Росії – «Краткое описание о народе остяцком», а в 1727 році був убитий під час бунту тими самими хантами (стара російська назва – остяки), про життя та побут котрих зібрав багато цікавих відомостей.

В рамках української літератури мазепинської доби, представленої багатьма письменниками, як духовними, так і світськими, розвивалися різноманітні літературні жанри як поезії, так і прози та драматургії. Твори самого гетьмана Мазепи (лірико-філософська поезія), Дмитра Туптала (вірші, драма, повісті про житія святих – так звані «Четьї-Мінеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Феофана Прокоповича (драми, вірші, поеми, казання), Лаврентія Горки (драма), Афанасія Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (поеми, вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов'єва (вірші) та багатьох інших літераторів свідчать про значне пожвавлення українського літературного життя. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися хронологічно близькою Хмельниччиною і рідко коли згадували більш ранні епохи, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжих часів. Славні часи військово-політичної могутності Русі, постать Володимира Святого, мудрого захисника віри і вітчизни, були головною темою трагікомедії Феофана Прокоповича «Володимир» (1705 рік), одного з найвидатніших літературних творів мазепинської епохи (докладніше про цю драму – наприкінці цього розділу). В блискучому стилі Феофан уподобляє Володимирові Святославичу своїх сучасників – особливо Петра І та гетьмана Мазепу, створюючи і прославляючи узагальнений образ щедрого і мудрого правителя, який на свій розсуд керує державою, виводячи її до світла. Правда, через три роки після закінчення драми Прокоповичу довелося спішно переробляти її окремі фрагменти, аби викинути все, що хоч чимось нагадувало про постать Івана Степановича, якого тепер стали порівнювати не з Володимиром Святим, а з Юдою Іскаріотським ті самі панегіристи та письменники, які раніше гіперболізовано прославляли гетьмана, його герб, родовід і щасливу Фортуну (чудовий приклад – Новгород-сіверський протопіп Афанасій Заруцький).

Підсумовуючи все сказане вище, скажемо, що саме в епоху гетьманування Мазепи в українському мистецтві виник свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і літературі, але взагалі в культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близько споріднене із загальновідомим західноєвропейським стилем, але разом з тим справді національний стиль, який ще довго буде асоціюватися з Україною і власне українським. Чому саме бароко фактично стало символом мазепинської доби? Розгляд цього питання і варіанти відповіді на нього чудово викладені в працях О. Оглобліна, і далі ми послуговуватимемося його роздумами на цю тему, які багато в чому збігаються з нашими власними поглядами.

Відповідь на поставлене вище питання, на думку Оглобліна, дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі погоджуються, що українське (мазепинське) бароко стало результатом оригінального і блискучого синтезу західноєвропейських барокових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов'язане і з кам'яними церквами часів Русі, і з народною дерев'яною церковною архітектурою. Це стосується не тільки домонгольських церков Києва та Чернігова, перебудованих в стилі бароко за гетьманування і на кошти Мазепи, але і нових проектів, реалізованих за часів гетьмана, створених або цілком в стилі бароко (Мгарський собор і обидва великі київські «мазепинські» собори), або ж шляхом синтезу барокової кам'яної базиліки та української дерев'яної церкви (Всесвятська церква Києво-Печерської лаври та стилістично споріднені з нею будівлі Києва, Чернігова та Переяслава). Бароко зовсім не було чужим і малозрозумілим стилем, випадково занесеним із сонячної Італії в українські степи. В. Залозецький, розвиваючи думки Ф. Ернста і Д. Антоновича, писав, що «барокові будови на Україні не являють чужих, імпортованих сюди архітектонічних форм, але органічно, внаслідок історичного споріднення певних стилістичних основних рис, вростають в традицію старовізантійського будівельного мистецтва на Україні». Саме різноманітність форм українського бароко свідчить про те,