Читати книгу - "Приворотне зілля"

всередині людини сидить і що попи її вбити хочуть. От ти, скажімо, - знову перейшла стара на особисте, - сам не знаєш, що вмієш, які сили в тобі сплять. Тільки коли припече, раптом щось таке утнеш - наприклад, голими руками ведмедя задушиш, - тоді тільки здогадаєшся. А все чому? Бо тебе виростили у певності, що людина є черв. А відьма того чути не хоче. От і все. Ти гля, пишуть всякі розумники: чортові слуги, чортові слуги. - Стара знову швидко перехрестила рота і раптом визвірилася на свого гостя: - Що це ти мене в гріх вводиш! Оно вже нечистого згадувати через тебе почала. І взагалі, чого це відьом приплів? Я ж не відьмую. Я знахарюю.

- А це не одно і то же?

- Тиць бабин Гриць. Оце я йому скільки розповідаю, а він знову за своє!

Баба Кабачиха стояла перед ним, неначе на доповіді, але, незважаючи на це, психологічної переваги здобути ніяк не вдавалося. Надто активною була співрозмовниця.

- От ти, скажімо, що робиш? - Вона тицьнула у гостя пальцем і той трохи розгубився.

- Я? В смислє, зараз? Ну, цеє… вчений.

- Та я бачу, що вчений. А яка у тебе спеціальність?

- Цей, як його… фольклор.

- О, бачиш? А є ще такий, знаєш, що траву збирає…

- Ботанік?

- Точно. Він теж вчений?

- Навєрно.

- От бачиш, і він вчений, і ти вчений, а робите різне. От і я, як той ботанік, траву збираю. І що ти взагалі мені тут зуби заговорюєш, ти нащо прийшов?

- Зуби… Тьху, тобто цей… Петро… Петра лічить.

- Ну! - баба розмовляла як завзятий прокурор.

- Так нема ж його.

- А як же лікувати його, коли його нема? - Стара замислилася.

Микола Пилипович не заважав - хай поміркує. Паузу теж треба вміти утримать.

- Ну, може, хоч фотографія у тебе є?

- Моя? - здивувався майор.

- На чорта мені твоя? Прости, Господи. - Вона знову перехрестила рота. - Твоя парсуна і так переді мною. Хлопця твого.

Микола Пилипович спочатку заперечливо похитав головою, але потім згадав: - Є! - він видобув з кишені картонну книжечку з гербом, Петрове посвідчення, забуте у куртці і відкрив, немовби перевіряючи, чи на місці фото.

- Покажи! - владно простягнула руку баба Кабачиха, і майор показав їй посвідчення, дбайливо прикриваючи пальцем назву організації, що його видала, та номер.

- Малувата… - зітхнула стара, - ну та нічого. І не встиг Микола Пилипович отямитись, як вона вже вправним рухом своїх грубих пальців перехопила у нього лейтенантового документа.

- А… - тільки й сказав майор, та вона вже відійшла до комода і прилаштувала там свою здобич під свічником.

Потім, на дозвіллі, він дійшов висновку, що баба його загіпнотизувала - і справді, не могла ж стара жінка рухатися швидше, ніж досвідчений, задовільних фізичних кондицій (принаймні так свідчать щорічні тести) і зовсім ще не старий працівник.

Але так чи інак Кабачиха вже відійшла від комода в куток, коли Микола Пилипович нарешті отямився та зіскочив зі стільця. - Іди сюди, - покликала стара, немовби побачивши спиною, що гість звівся на рівні.

Проходячи повз комод, він уважно придивився. Назву організації на посвідченні затуляв віск, що натік на свічник. Цікаво, чи встигла її прочитати стара? «Скоріш за все, ні», - заспокоїв себе подумки Микола Пилипович. Навряд чи без окулярів вона здатна щось прочитати.

- Ну, де ти там? - Іду, іду.

Десь полилася вода, розбиваючись об залізний посуд. Коли майор підійшов до баби, та простягнула йому двома руками невеличку мисочку.

- Постав там, біля фотографії. Обережно, не розлий!

Микола Пилипович повернувся до комода й прилаштував мисочку з водою так, щоб вона прикрила номер службового посвідчення, - чорт його знає, який у старої зір, а краще, щоб зайвого не побачила.

Тут, на комоді, серед свічників, іконок, бруднуватих пляшечок, пучечків трави та вишиваних серветок посвідчення з печаткою виглядало дещо сюрреалістично. Сонце, пробиваючись крізь невеличкі вікна, кидало свої промені на весь цей натюрморт і виблискувало на глянцевому папері Петрової фотографії.

- Завіси запни. - Стара вже опинилася поруч, вона взагалі робила все навпрочуд швидко, так само швидко, як і розмовляла.

- Га? - не зрозумів Микола Пилипович.

- Завіси, кажу, запни там, на вікні. Бо я так нічого не побачу. І поки він виконував це розпорядження, баба Кабачиха вже запалила свічку у свічнику та видобула, певно, з шухляди, аркушик паперу, записаний з двох боків густо-густо. Як не придивлявся, майор не зрозумів навіть якою мовою цей напис. А стара вже скрутила з папірця щось на кшталт великої цигарки, бризнула на нього з темної пляшечки та запалила від свічки. При всіх цих незрозумілих маніпуляціях вона бурмотіла під носа слова так само швидко, як і першого разу, і так само нерозбірливо.

- БувСобіЧоловікЖовнаМавВінДев’тьЖінокЗДев’ятоїВосьмуЗВосьмоїСьомуЗСьомоїШостуЗШостоїП’ятуЗП’ятоїЧетвертуЗЧетвертоїТретюЗТретьоїДругуЗДругоїОднуЗОдноїЖодну.

Папір в руках горів рівним вогником, немов смолоскип.

- Він тобі друг? - раптом обернулася вона до Микола Пилиповича.

- Ага.

- Думай про нього та дивися на фотографію.

Микола Пилипович слухняно витріщився на Петрове посвідчення. Він і правда подумав зараз про колегу, але зовсім не по-дружньому. Цей йолоп десь завіявся, а тут ішла справжня робота і кожне слово треба було запам’ятати, тому ще одна голова зайвою не була б. Ну нічого, нічого, він ще потанцює, донжуан колгоспний. Буде знати, як не виконувати розпорядження начальства, сучий син.

Стара тим часом припинила бурмотіння, дочекалася, поки догорить папірець у руках, і кинула його у воду. Попіл поплив у жерстяній мисочці, наче зграя чорних лебедів. Стара уважно дивилася за його рухом. Микола Пилипович теж. Але раптом чорні лебеді почали набиратися водою і один за одним тонути, втрачаючи форму та осідаючи на дні неестетичною масою.

- О-йо-йой! - баба Кабачиха похитала головою.

- Шо там?

Вона ще раз похитала головою, немов у великому розпачі.

- Што случілось? - занервувався майор.

- Погано з твоїм хлопцем. Зовсім погано.

- Почкі одбілі?

- Які там почки! Пороблено на нього.

Стара явно була шокована результатами свого ворожіння, і це справляло враження.

- Как ето, пороблено?

- На смерть.

Ці слова, що прозвучали зразу за танцем чорних лебедів у мисочці, навіть на звиклого до всього майора справили враження.

- На смерть? - повторив він.

- Ну, дай Боже, і не на смерть, але присушили його крепко. Він тепер буде як цуцик за нею ходить, а якщо його від неї забрати, то може і померти.

- Від кого? - не зрозумів майор.

- Від тої, що присушила.

- А хто це?

- Я звідки знаю? -